Неотримання неустойки веде до порушення ст. 1 Першого протоколу ЄКПЛ
Під час розгляду спорів про стягнення заборгованості за кредитними договорами або договорами позики між фізичними особами, суди першої інстанції іноді відмовляють кредитору в одночасному стягненні з боржника пені та штрафу.
Своє рішення в цій частині суди обґрунтовують правовою позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 21.10.2015 № 6-2003цс15, а також у постанові від 11.10.2017 № 347/1910/15-ц, яка полягає в наступному:
«…відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення…».
Але є рішення, як, наприклад, рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 20.06.2018 у справі № 544/594/16-ц або Карлівського районного суду Полтавської області від 17.07.2018 у справі № 531/1666/16-ц, в яких суд відмовляє в задоволенні позову в частині стягнення будь-якого виду неустойки на підставі ст. 13 ЦПК України, оскільки суд позбавлений можливості самостійно обирати один з видів відповідальності із декількох запропонованих позивачем.
З таким підходом суду не можна погодитися виходячи з наступного.
Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за договором позики або кредитним договором та відмовляючи позивачу у стягненні будь-якого виду неустойки на вище згаданій підставі, суд порушує право позивача на неустойку, яке виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання відповідно до ст. 550 ЦК України.
У такому випадку, з моменту висловлення позиції суду щодо часткового задовільнення позовних вимог та стягнення лише основної частини боргу без пені та штрафу, у позивача виникають «легітимні (законні) очікування» на неустойку у зв’язку з порушенням боржником свого зобов'язання, котра, маючи грошовий вираз, буде вважатися майном в розумінні ст. 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини (далі – Конвенція), яка разом з практикою Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) визнається в Україні джерелом права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Так, в практиці ЄСПЛ майном визнаються, зокрема, права на речі та майно; існуючі володіння або фактично існуючі права власності; вимоги, борги та звернення на певне майно; економічні, комерційні, підприємницькі та професійні інтереси; спадкові права та правонаступництво тощо.
Але при цьому не слід забувати, що ст. 1 Першого протоколу Конвенції не гарантує права на надбання майна, про що може свідчити позиція ЄСПЛ у рішеннях у справах «Ван дер Мюсель проти Бельгії» (заява № 08919/80, від 23.11.1983, п. 48) та «Копецький проти Словаччини» (заява № 44912/98, від 28.09.2004, п. 35) –
«…Особа може заявляти про порушення ст.1 Першого протоколу Конвенції тільки тією мірою, якою оскаржувані рішення національного суду стосуються її майна в розумінні цього положення. «Майном» може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на реалізацію майнового права. «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі)...».
До «легітимних сподівань» ЄСПЛ, зокрема, відносить існування заборгованості, підтверджене обов’язковими й такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, оскільки це надає особі право розраховувати, що заборгованість буде їй сплачено. Отже, така заборгованість становитиме її майно в розумінні ст. 1 Першого протоколу Конвенції (див. рішення у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, від 03.04.2008, п. 43).
Таким чином, можна дійти висновку, що шляхом винесення судом необґрунтованого рішення про відмову кредитору в стягненні з боржника пені або штрафів, відбувається втручання держави у права позивача, які перебувають під захистом ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
І якщо на стадії оцінювання легітимної мети такого втручання держави у права позивача можна дійти висновку про наявність інтересів суспільства, то питання законності та пропорційності такого втручання викликають обґрунтований скепсис з наступних причин. Законність втручання може бути порушена і в тому випадку, коли законні підстави існують, але внаслідок суперечливості положень закону або практики його застосування наслідки є непрогнозованими.
У рішенні у справі «Serkov v. Ukraine» (заява № 39766/05, від 07.07.2011, п. п. 33-35) ЄСПЛ виклав принципи, які стосуються вимоги законності втручання держави у права позивача, які перебувають під захистом ст. 1 Першого протоколу до Конвенції –
«…Що стосується «закону», то ст. 1 Протоколу першого Конвенції посилається на ту саму концепцію, яка міститься в інших місцях Конвенції (див. рішення у справі «Шпакек с.р.о. проти Чехії», № 26449/95, 09.11.1999, п. 54). Ця концепція, по-перше, вимагає, щоб заходи мали основу національного законодавства. Він також посилається на якість зазначеного закону, вимагаючи, щоб він був доступним відповідним особам, чітким та передбачуваним у його заяві (див. рішення у справі «Бейєлер проти Італії», № 33202/96, ЄКПЛ 2000- Я, п. 109)...».
На національному рівні питання стягнення штрафу та пені у цивільних правовідносинах регулюється главою 49 ЦК України. Кодекс не містить норми, яка б визначала можливість або неможливість одночасного стягнення обох видів неустойки за порушення окремих видів зобов'язань. Тобто національне законодавство не містить прямої норми щодо урегулювання саме цього питання.
На сьогоднішній день суди загальної юрисдикції виходять із правової позиції Верховного Суду України, яка приведена на початку. Але тоді слід звернути увагу і на інші чинні постанови Верховного Суду України від 09.04.2012 у справі № 3-88гс11 та від 27.04.2012 у справі № 3-24гс12, якими суд підтвердив правомірність одночасного стягнення пені та штрафу.
У вище згаданих постановах Верховного Суду України з посиланням на цивільне законодавство відзначається, що діюче законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмеження передбачити в договорі одночасне стягнення пені та штрафу за порушення зобов'язань, що узгоджується з свободою договору, встановленою ст. 627 ЦК України.
До того ж одночасне стягнення штрафу і штрафів ні в якому разі не суперечить ст. 61 Конституції України, оскільки пеня та штраф є лише видами штрафних санкцій, тобто не являють представляють окремих і самостійних видів юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Таким чином, приходимо до висновку, що існує декілька чинних постанов Верховного Суду України, які містять протилежні правові позиції щодо застосування одночасного стягнення обох видів неустойки за порушення окремих видів зобов'язань та протилежно інтерпретують ст. 61 Конституції України в частині притягнення особи до юридичної відповідальності.
Такий стан практики застосування суперечливих положень закону ставить під сумнів його якість та робить його непрогнозованим для відповідних осіб у спорі, що, в свою чергу, призводить до недотримання принципу законності втручання у мирне володіння майном позивача.
Оцінюючи питання пропорційності втручання держави у права позивача слід звернути увагу на таке. На визначення пропорційності можуть впливати дуже багато різних факторів. Але зазвичай це можуть бути негнучкість підходу та покладення всіх ризиків або економічних тягарів на заявника.
Негнучкість підходу суду у розгляді даного виду спорів полягає у відмові позивачу отримати будь-який з видів неустойки, який передбачений договором через неможливість самостійно обирати один з видів відповідальності із декількох запропонованих позивачем.
А порушуючи право позивача на отримання неустойки з урахуванням негнучкості підходу, суд переносить всі ризики на заявника та призводить до додаткових економічних тягарів, оскільки оплата судового збору пропорційна з розміром позовних вимог, які збільшуються за рахунок пені.
Дійшовши висновку про непропорційність втручання у сукупності з недотриманням принципу законності втручання у мирне володіння майном позивача, є підстави вважати, що втручання, яке полягає у відмові в задоволенні позову в частині стягнення будь-якого виду неустойки, може відбуватися з порушенням ст. 1 Протоколу першого Конвенції.
