Невчасна реформа ГПУ

Кількарічна практика реформ в Україні виявила слабкі місця цього процесу. Одним з головних є дисонанс між реальними кадровими змінами в системі та її інституціональною модернізацією. На практиці це означає, що нові закони і структури, по суті, створюються під старих людей.

Проблема полягає в тому, що вказані складові реформ мають різну природу: якщо для якісної законодавчої роботи, для формування і запуску нових інституцій необхідні знання і професійний досвід, то для кадрового перезавантаження потрібна політична воля. Наскільки б досконалим і жорстким не було законодавство, люди системи обов’язково компенсують це необов’язковістю його дотримання.

Красномовним свідчення такого стану речей є ситуація, що нині склалася довкола реформи Генеральної прокуратури України. Як тільки в країни з’явився шанс отримати нового генпрокурора, який би ініціював необхідні кадрові чистки в прокуратурі, система миттєво проявила підвищений імунітет до будь-яких змін. Спочатку її старожили підписали колективного листа, яким закликали президента і парламент призначити керівника відомства лише зі стажем відповідної роботи, тобто з числа своїх. Однак після того, як ця ініціатива зазнала невдачі, захисники старих порядків вирішили піти іншим шляхом, нівелювавши роль майбутнього генпрокурора взагалі.

Справа в тому, що вже на початку наступного тижня в парламенті може бути ухвалений закон щодо прокурорського самоврядування. Ним передбачено створення кваліфікаційної комісії та Ради прокурорів, які вирішуватимуть всі важливі, в тому числі кадрові, питання в органах прокуратури. При цьому глава відомства виконуватиме радше декоративні функції і не зможе реально впливати на стан справ у ГПУ. При цьому зрозуміло, що перехід на засади самоврядності – це фактична передача влади прокурорам, якими реально продовжує управляти Віктор Шокін і більша частина яких культивувала корупцію і кругову поруку в прокуратурі протягом багатьох років.

Парадоксальність цієї ситуації викликана тим, що децентралізація органів прокуратури справді є важливим і необхідним кроком на шляху її реформування. Але на практиці маємо такий собі презент старій системі, яка відтепер отримає право на самоуправління і «самореформування».

Виходячи з цього негативного досвіду, українська влада і громадянське суспільство мають бути пильними в процесі запровадження інституціональних реформ і зважати на реальну готовність системи сприймати ці реформи. Інакше будь-які зміни, затребувані часом і європейськими вимогами, лише живитимуть недолюстровану корупційну матерію державного апарату в Україні.