Капкан Мінських угод і капітуляція України?

Другу річницю Мінських угод українці зустрічають з апатією тарозчаруванням. Попри “мирні” заклинання, постійні консультації західнихдипломатів та регулярні спроби відведення військ, війна продовжується. Гинутьсолдати. Але території ми не відвойовуємо – просто захищаємо лінію зіткнення,заморожуючи окупаційний режим на частині Донбасу (вже не згадуючи про Крим). Увересні посилюється тиск з боку наших європейських “партнерів”, що прагнуть врешті забути мов страшний сон “українське питання”, і перейти до звичних торгів з Москвою.

У нас вимагають змін до Конституції – федералізації, визнання бандитськихреспублік. У відповідь – нібито фінансування для відновлення Донбасу. Владапоки опирається тиску, розуміючи можливу реакцію суспільства. Але чи надовго?Вже починаються спроби відвести війська бдля так званої “демілітаризації”– що розв’яже руки бойовикам.

Але що чекати від “партнерів”, коли всередині країни війни ніби інемає. Найпомітніше на інформаційному, культурному фронтах. Скільки московськоїпопси, російськомовних передач лунає по телебаченню, радіо? Чи легко в столицізнайти нормальний вибір україномовної преси? Звісно, активна громадськістьволає про русифікацію, посилення залежності від чужинського культурногопростору. Але більшості українців, на жаль, так зручно – не треба нічогозмінювати – звичок, уподобань. На цій апатії й розквітають ганебні явища. Детаке видано, щоб досі діяв мовний закон “ківалова-колєсніченка”?Якіт ідеї пропагують “русскоязичние українци”, що не гребують фальсифікаціями,базікають про абсолютну російськомовність учасників АТО (насправді все навпаки,доводить соціологія).

Через ЗМІ поступово протягується лояльність до імперського минулого часівКатерини II та їй подібних (мовляв, українці будували теж цю імперію, чим вартогордитись – це вже потім поганий путні посварив нас). Про міфи Атєчєствєннойвайни взагалі краще не згадувати – гальмуються спроби перейменувати топоніми,названі на честь катів України (що якось причетні до перемоги сталінізму надгітлеризмом – той же Жуков). Що робити не те що воюючій, а просто державі, щосебе поважає – очевидно для всіх, крім всіляких міністрів-іноземців. що вчатьнас, якою мовою розмовляти та як правильно євроінтегруватись.

Особливо кричуща ситуація у релігійній царині. Під приводом невтручання,світськості держава допускає антиукраїнську проаганду через структуриМосковського патріархату (окрім вже найбільш кричущих та сепаратистськихгорлопанів). В Росії наростають релігійні прееслідування, в Київськогопатріархату відбирають єдину діючу (!) в Росії церкву у Ногінську – і щось нечути нот МЗС, державного занепокоєння. Натомість прадавні святині Києво-Печерська,Почаївська лаври, Корецький монастир – знаходяться під контролемпрокремлівської релігійної структури. Добре хоч розгортається розслідування дійолігарха Новинського, що причетний до погроз та переслідування проукраїнськоїпартій всередині УПЦ МП. Та знову ж таки всі звинувачують поганого Новинського,тоді як він просто координує масштабну підривну діяльність, розгорнуту ще з1990-х. Це нагадує зведення причин україно-російської війни до забаганокдемонічного Путіна, а не багатовікової імперської структури, що не можеспівіснувати з суверенною Україною, що існує поза кремлівськимкультурно-релігійним полем.

На 3 році війни слід нарешті проснутись. І зрозуміти – лише стратегічнаробота, цілеспрямоване очищення вітчизняної культури, інформаційного простору,відновлення пануючого статусу української мови зробить нас незалежними, а неякимось відламком імперії, за який торгуються європейці, американці та РФ.