Капкан Мінських угод і капітуляція України?

Другу річницю Мінських угод українці зустрічають з апатією та розчаруванням. Попри “мирні” заклинання, постійні консультації західних дипломатів та регулярні спроби відведення військ, війна продовжується. Гинуть солдати. Але території ми не відвойовуємо – просто захищаємо лінію зіткнення, заморожуючи окупаційний режим на частині Донбасу (вже не згадуючи про Крим). У вересні посилюється тиск з боку наших європейських “партнерів”, що прагнуть врешті забути мов страшний сон “українське питання”, і перейти до звичних торгів з Москвою.

У нас вимагають змін до Конституції – федералізації, визнання бандитських республік. У відповідь – нібито фінансування для відновлення Донбасу. Влада поки опирається тиску, розуміючи можливу реакцію суспільства. Але чи надовго? Вже починаються спроби відвести війська бдля так званої “демілітаризації”– що розв’яже руки бойовикам.

Але що чекати від “партнерів”, коли всередині країни війни ніби і немає. Найпомітніше на інформаційному, культурному фронтах. Скільки московської попси, російськомовних передач лунає по телебаченню, радіо? Чи легко в столиці знайти нормальний вибір україномовної преси? Звісно, активна громадськість волає про русифікацію, посилення залежності від чужинського культурного простору. Але більшості українців, на жаль, так зручно – не треба нічого змінювати – звичок, уподобань. На цій апатії й розквітають ганебні явища. Де таке видано, щоб досі діяв мовний закон “ківалова-колєсніченка”? Якіт ідеї пропагують “русскоязичние українци”, що не гребують фальсифікаціями, базікають про абсолютну російськомовність учасників АТО (насправді все навпаки, доводить соціологія).

Через ЗМІ поступово протягується лояльність до імперського минулого часів Катерини II та їй подібних (мовляв, українці будували теж цю імперію, чим варто гордитись – це вже потім поганий путні посварив нас). Про міфи Атєчєствєнной вайни взагалі краще не згадувати – гальмуються спроби перейменувати топоніми, названі на честь катів України (що якось причетні до перемоги сталінізму над гітлеризмом – той же Жуков). Що робити не те що воюючій, а просто державі, що себе поважає – очевидно для всіх, крім всіляких міністрів-іноземців. що вчать нас, якою мовою розмовляти та як правильно євроінтегруватись.

Особливо кричуща ситуація у релігійній царині. Під приводом невтручання, світськості держава допускає антиукраїнську проаганду через структури Московського патріархату (окрім вже найбільш кричущих та сепаратистських горлопанів). В Росії наростають релігійні прееслідування, в Київського патріархату відбирають єдину діючу (!) в Росії церкву у Ногінську – і щось не чути нот МЗС, державного занепокоєння. Натомість прадавні святині Києво-Печерська, Почаївська лаври, Корецький монастир – знаходяться під контролем прокремлівської релігійної структури. Добре хоч розгортається розслідування дій олігарха Новинського, що причетний до погроз та переслідування проукраїнської партій всередині УПЦ МП. Та знову ж таки всі звинувачують поганого Новинського, тоді як він просто координує масштабну підривну діяльність, розгорнуту ще з 1990-х. Це нагадує зведення причин україно-російської війни до забаганок демонічного Путіна, а не багатовікової імперської структури, що не може співіснувати з суверенною Україною, що існує поза кремлівським культурно-релігійним полем.

На 3 році війни слід нарешті проснутись. І зрозуміти – лише стратегічна робота, цілеспрямоване очищення вітчизняної культури, інформаційного простору, відновлення пануючого статусу української мови зробить нас незалежними, а не якимось відламком імперії, за який торгуються європейці, американці та РФ.