—Що сьогодні за пора на дворі стоїть? — запитаю вас, друзі. І дасть Бог, хтось із вас, можливо, відповість мені: «Українська відлига».
Повіру. Позаяк, дуже поволеньки, але все-таки зі скрипом котиться віз декомунізації мого отчого краю. Відвернення від русифікації наших населених пунктів, змосковщення вулиць і площ у селах і містах. Із горем навпіл, але повертаються рідні незламні українці своїми іменами та прізвищами в топонімах під каштани і платани обласних та районних центрів, до неповторної нашої красуні столиці. Кажуть, що до 24 серпня – цьогорічного світлого Дня Незалежності у самому центрі Києва можна буде пройтися новою вулицею Євгена Чикаленка, колишнього українського відомого поміщика, найктивнішого в нашій родовій історії борця за відродження і популяризацію української мови, культури, національної історії і літератури, неперевершеного мецената, котрий усе з свого родового багатства до останньої копійки віддав, що мав, чим володів, усе поклав на вівтар українства. Залишилися з дружиною навсправжки голі, босі, як соколи. Без гроша в кишені. Після таких незміряних багатств, котрими володіли…
Саме тоді щирий і щедрий пан Чикаленко написав в одному з своїх оригінальних публіцистичних творів, що це дуже просто любити Вкраїну до глибини душі. На подібне здатен чи не кожен у нас. Особливо ж під чарчину з шкваркою.
«Ви спробуйте любити її до всієї глибини кишень…» Оце, скажу вам, мудра і майже ні для кого, окрім самого діда Євгена нездійсненна штука… Віддати все до останньої копійчини за ідею української України не зумів за віки більше ніхто, окрім одеського поміщика з села Перешори з-під Куяльника… Навіть собі на смерть, на погребіння нічого не залишив.
І ось, коли у грудні 2014 року молоді свободівці повалили козирний пам’ятник Бланку-Лєніну у центрі Києва навпроти Бессарабки, я ще тоді написав, що Україна має на це лобне місце підсадити статую українського панича-безсрібника Євгена Чикаленка. Істинного українця. Скульптурний образ людини, котра найбільше після самого лише Тараса Шевченка потурбувалася, сил доклала для того, щоб Україна мала свою ідентичну індивідуальну мову, літературу, національну культуру, ставши спонсором і меценатом усіх відомих діячів, хто без спочинку і втоми працював пори початку двадцятого століття на наш загальнонародний авторитет.
Відтоді поминуло без малого вісім літ. Я ні разу не відступив від цієї ідеї. Хоча у зросійщеному Києві, ой же ж, як не просто було проламувати крізь хащі вигаданих космодем’янських і сталінців-чкалових з задавненими толстими і пушкінами імена справжніх українців. Наших національних героїв, фундаторів Центральної Ради і Української Народної республіки. Людей-патріотів.
Підозрюю, що десь у Кремлі існують поіменні списки тих, кого ні за яку ціну московити і їхні київські агенти, переконаний, не повинні були пропустити на амвони назв наших вулиць і площ. І одним із перших там, переконаний, значився Євген Чикаленко. Той, кому першому члени Центральної Ради, ще до генерала Павла Скоропадського, у квітні 1918 року, пропонували булаву Гетьмана України. Скромний Євген Харлампович навідріз відмовився від цього поста.
Після 2014 року я написав і видав десятки статей-розповідей про знаменитого громадського діяча, письменника і публіциста, щедрого мецената, без кого було вкрай важко зводити кінці з кінцями Іванові Франку, Михайлу Коцюбинському, Лесі Українці, Борису Грінченку, Миколі Лисенку і багатьом відомим культурним діячам. В крайній з моїх нещодавно виданій книзі, озаглавленій «Не проспімо, браття, волю» я помістив аж три широкі і розложисті оповіді про Є. Чикаленка. Думаю, що, можливо, й це помітно сприяло тому, що широка громадськість і столиці, і дальніх та ближніх українських верств враз помітно прихильно заговорила про мого літературного і політичного кумира.
Тут маю принагідно зауважити. Євген Чикаленко є тією особливою політичною фігурою, контра на виході своєму в публічне життя, навіть через майже сто літ після смерті, є й досі страшним для русні. Він став найбільш, сказати б, «загавкуваним» нашими споконвічними «запоребриковими» ворогами. Декілька разів, разом із громадою українців, які згуртувалися довкруги Просвітницького центру імені Євгена Чикаленка на чолі з громадським активістом Юрієм Гнаткевичем, ми намагалися прізвище великого мецената ввести до топонімів Києва, але все те було безуспішним. І тільки тому, що проти нас діяла добре організована, замаскована сила, котра діяла підпільно на стадії електронних голосувань. Двічі таке було, коли ми вже начебто публічно перемагаємо в голосуванні, але в останню ніч, наче за чарівним помахом злодійської руки факіра на сайті КМДА в наших опонентів виростала справжня гора голосів підтримки і всі кількамісячні наші старання виявлялися даремними.
Не треба було бути фахівцем з конспірології, аби чітко і недвозначно зрозуміти: в справу вмішувалася елементарна підкилимна фальсифікація. І було навіть зрозуміло, де сидить цей підлий «кріт». Дивно, але, одначе, наші звернення до Київської міськдержадміністрації, до СБУ не приносили ніяких результатів. Це могло означати лише одне: комусь дуже потрібно було, щоб до топонімів столиці ні за яких обставин не проходило прізвище Великого Українця Євгена Чикаленка.
І ось нарешті в списку імен чиї запропоновано затвердити в нові топоніми Києва після декомунізації нарешті введено прізвище пана Чикаленка. Десь незабаром Київрада має проголосувати за те, щоб вулиця Пушкінська, що знаходиться в самому серці столиці була перейменована на вулицю Чикаленка.
Пушкінська – одна з найбільш іменитих вулиць нинішнього Києва. Тут що не будинок – історична і національна гордість. Тут з кінця минулого століття й по нині мешкали і мешкають люди, які безмірно прославили і далі прославляють Україну. Я навіть боюся будь-кого виділити з цих чільних імен. Щоб не образити інших, зрозуміло ж… Нинішнє назвисько ця тіниста столична магістраль носить з 1899 року. Себто, вже 124 роки! Оскільки, названа з нагоди сторіччя морадорського бояна.
Пролягає вулиця Пушкінська, яка має стати Чикаленком-стріт від нинішньої поки що площі Толстого до вулиці Прорізної. Паралельно Хрещатику і Володимирській. Вулиця має значну історико-культурну цінність. Забудова її складається переважно з чотири—шестиповерхових прибуткових будинків та окремих малоповерхових особняків, які переважно репрезентують головні садибні будівлі. Як підкреслюють древні путівники Києва, місця перетину з перпендикулярними вулицями-трасами (тепер вул. Б. Хмельницького і бульв. Т. Шевченка) акцентовано значними будівлями — колишньою жіночою Фундуклеївською гімназією, театром Бергоньє, готелем «Палас». 1996 на розі з вул. Л. Толстого зведено великий будинок фірми «Київ—Донбас» і «Укргазбанку» (арх. В. Жежерін), на подвір'ї якого 1997 встановлено пам'ятний знак «Повернення Архипенка» (ск. А. Валієв, арх. В. Жежерін). Нехай буде відомо моїм читачам, що Олекса́ндр Порфи́рович Архи́пенко (18 травня (30 травня) 1887, Київ — 25 лютого 1964, Нью-Йорк, США) — український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі.
Відомо, що на початку двадцятого століття у садибі № 35, 35-б, 37-а та 37-б розміщувався Селянський поземельний банк, який здійснював операції з видачі селянам позик для придбання землі. Ось саме туди, в банк, часто заходжав свого часу, в ранні роки тисячу дев'ятсотих літ вулицею Пушкінською, Євген Харлампович Чикаленко. Йому доводилось сюди крокувати часто, позаяк, користувався послугами саме цієї комерційної установи. А платити йому було за що. Оскільки сам особисто сплачував багато років усі видатки єдиної на той час в Україні україномовної газети «Рада». Виплачував заробітну плату всім співробітникам, зокрема, таким як Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, В'ячеслав Липинський, Симон Петлюра, юний на той час Павло Тичина та інші. Через цей банк отримував кошти за продані маєтності в Перешорах на Одещині і в Кононівці – під Драбовом (тепер це Черкащина), щоб допомагати матеріально всім, кого вважав надією України.
У садибу №35 - 37 вулиці Пушкінської поміщик Євг. Чикаленко підіймався з вулиці, що знаходилася трішки нижче. Тепер це вулиця Саксаганського. На початку двадцятого століття Євген Харлампович придбав там особняк, який став невдовзі своєрідним підпільним українським політичним клубом. Там містилися Стара і Нова Громада. Збиралися ті, хто зібрався будувати українську Україну...
Вийшовши з банку, примітний чоловік з борідкою прямував на ріг вулиць Ярославів Вал і теперішня вулиця Лисенка, де й містилася редакція газети «Рада». Видавалася вона з вересня 1906 року по 2 серпня 1914-го, до початку Першої Світової війни. Той історичний будинок ще зберігся…
***
Тут би можна було й поставити крапку в оповіді про добрі ознаки української відлиги, яка начебто прийшла в наше життя. Але в наступний раз спробую розповісти про тих нових відомих українців, котрі поруч з Є. Чикаленком мають прийти в назви наших міст і сіл, столиці України, зокрема…
