Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
16.08.2017 14:44

Зустріч під фронтовими зорями

76 років тому, 16 серпня 1941 року вже відомий письменник Улас Самчук у Рівному зустрів київську кіонартистку Таню Чорну-Прахову, і що з того сталося...

            Улюдей іноді трапляється таке, чого спеціально й не придумаєш. Жили у власнихсім’ях кожен по-своєму, начебто й задоволені обставинами-становищами, яківибудували, але приключилася одна ненавмисна зустріч, і все враз перевернулося…   

Уцій історії в однієї половинки майбутнього цілого зав’язка виявилася така.Молоде дівча з сирітської родини: мати померла, коли нашій героїні виповнилосялише три рочки, а батька розстріляли у першу московсько-українську війну, з-підкрила бабусі поступило 1925 року до Київського державного театрального технікуму,котрий мав два відділення – кіно і театр. За три роки, коли мила панізавершувала навчання, технікум було злито в один навчальний заклад з Державниммузично-драматичним інститутом імені М. Лисенка, тому випускникам дипломвидавався за вищу освіту.  Бідове життядівчище з перших кроків навчило до крові битись за своє існування. І Таня Чорназавжди була першою там, де треба було проявити себе. Показатися якнайкраще.Якщо на конкурсі талантів, то в головній групі, якщо зніматися в масовках, топеред самою камерою. А потім і Бог обдарував її всіма щонайліпшими принадами, аголовне - розумом. Відтак і з женихів було що вибрати. Вдача тут усміхнулася зпершого ж серйозного кроку: вийшла заміж за онука знаменитого професора, щоподарувало одразу заможне життя в достойній родині.

Атут і повезло з пропозиціями на ролі в кіно. Коли сам особисто ОлександрДовженко відбирав собі претендентів на артистичні папахи у кінофільмі «Земля»,то на виїзд до Яресьок під полтавськими Шишаками, де мала народитися картина, запросилиі Таню Чорну-Прахову. На той час у неї за спиною вже було ряд епізодичних ролейу кінофільмах.

Черездесятиліття описуючи свій життєвий шлях, пані Тетяна вимережить: « … Село дуже гарне, над річкою Пслом,чудові краєвиди на воду, на луги, глибокі, темні, зелені яри, прекрасні сади,веселі гаї з відомими нашими соловейками. Хати все гарні, чисті, заможні. Є то курортнамісцевість і сюди ще перед війною приїжджали на літнисько зо всіх кінців Союзу.Від того село заможніло…»

Життяв Яреськах, у творчій групі Олександра Довженка, дало змогу молодій артистціуяснити головну суть кінокартини. Зрозумілою для неї вона стала з тривалихрозмов із режисером, у години, коли зйомки зупиняли тривалі дощі, з головноюгероїнею, дружиною Олександра Петровича – Юлією Солнцевою, а особливо зоператором і душею знімального десанту Данилом Демуцьким. Це була душа творчогоколективу, а борщі його дружини – найсмачніші принади сільського життя…

ТетянаПрахова з часом виведе (стилістика і пунктуація автора сумлінно збережені): «Основним мистецтвом фільму було виявити і показатидухову суть та вищу мудрість землі української. Кожна людська істота, кожнатварина, кожна рослина, навіть вода і повітря, повинні були заговорити мовоютворчого духа…»

Артистка у свої спогадахзазначає: «… фільм був побудований замодою того часу, тобто безсюжетний з нахилами до гротесковости. За вимогоюзнов-таки політичної тенденції, він мав бути безособний. Тобто головних осіб уньому не було, все то була „маса", колектив, а все разом — ряд епізодівпов’язаних тонкою ниткою тематичної філософії. Коли дивитись на фільм знейтральної точки погляду і з перспективи минулого часу, то необхідноствердити, що то була спроба получити філософські поняття матеріялізму звимогами філософії ідеалізму. Природне, тобто Боже, мало увійти як складникштучного, тобто людського. При чому те людське, штучне мало репрезентувати,озагальнюватн саму природу. Завдання непосильне для людських творчихспроможностей…»

hjye

Читаємо далі: «… Я, наприклад, почала з епізоду сільськоговечора. Все, що входить як складник до поняття вечір, мусіло бути висловлене,але не лише зовнішньо зі знаними піснями людей, жаб і птахів, але і переданемовою людської душі. Молоді люди — дівчата і хлопці, ті найвиразніші символиневтомности першої сили природи, ті що не потрібують відпочинку, а шумлятьразом з вітром і цвітуть разом з цвітом яблуні, що під місяцем і зорями ночіживуть силою токого ж життя, як під сонцем дня.

Меніприпала роля якраз такої дівчини, - читаємо  у спогадах Тетяни Федорівни. - Вона проста і звичайна і вся її сила вїї коханні. Вона не має багато слів, щоб себе висловити, але вся її поведінкамає замінити її слова. Вона не репродукує життя, вона є його нероздільнимскладником…»

Ці довгі цитативідвертостей пані Прахової представлені мною з однією доброю метою, аби ви,пані й панове, зрозуміли, що то була за людина, підібрана Олександром Довженкомна одну з другорядних, епізодичних ролей, як вона мислила, як вона діяла, що,власне, собою уявляла. У короткому мемуарному нарисі якось пані Тетяна замітила:«Над нами працював сам Довженко. Віннамагався передати нам свої задуми і вже з перших проб я помітила, що Довженкоє мною вдоволений. Мені здавалось, що я розумію його наміри і намагалась їхкартинно передати. До всього я підходила до ролі і як тип…»

Після виходу на екраникінофільму «Земля», його заборони на якийсь час в СРСР після фейлетоннихнападків різних там дем`янів бєдних і оглушливого успіху на світовихкіноекранах, міжнародних кінофестивалях, коли чи не на кожній афіші, як символнового довженкового дітища з’являвся образ Тетяни Прахової, на неї посипалисьнайрізноманітніші пропозиції від кінорежисерів. Але знявшись у кількох лише ізфільмів, мила пані несподівано, можливо, й для себе самої також, вирішила, що артистизм,Мельпомена лицедійства, це не її стезя. Її все більше заохочувала до роботи накіностудії трудомістка і творча справа монтажника, з чого, власне, вонапочинала свої перші кроки на київській кіностудії. Її, як не дивно, вабила рольвідповідального за калейдоскоп відзнятих сцен і епізодів, робота своєрідногоінженера фільму з його підготовки до виходу на екрани. Там була для неї свояпоезія задумів і старань, щоб окремими мазками зі сцен і відзнятих епізодівнаповнити зображальний ряд великим і неповторним змістом. І режисери навітьпочали змагатися за включення Тані Прахової до свого творчого колективу.

А серед постановників,їй найбільше імпонував порядний і вельми розумний, добродушний Іван ПетровичКавалерідзе. На самому початку літа 1941 року очолювана ним кіногрупа вирушиладо Карпат, плануючи відзняти кінокартину про Довбуша. Трудилися лише вісім діб.Зненацька один із росянистих світанків наповнився виттям сирен і вибухамиавіабомб. Того ж дня основна частина кіношників уже отримала зброю увійськкоматах  Львова, решта – жінки  та літні люди, серед них і асистент режисерапані Прахова, на чолі з 54-літнім Іваном Кавалерідзе, подалися де пішки, депопутнім транспортом на Київ. На підході до Рівного їх зненацька оточилигітлерівські автоматники на мотоциклах. На важкому танку підкотив офіцер. Він зпістолетом у руці вискочив із бронемашини і сердито запитав своїх підлеглих,чому, мовляв, ще не ліквідували цю дивну диверсійну групу з кінокамерами. Хібане видно, що це радянські шпигуни, комуністи, які все фільмують?

Тут обізвався федфебельз мотоколяски. До цього він ламаною російською спілкувався з режисером. Колитой назвався по прізвищу, німець поліз до своєї польової сумки і витягнувпотріпаний номер берлінського кіножурналу. Погортавши його, здивовано перепитав:

- Ві - Коволєрідзе?

-Так, гер офіцер, -обізвався Іван Петрович. – Саме я. А це моя знімальна кіногрупа…

-Кіно НаталькаПольтявка?

-О, так точно, пане-герофіцир… Я режисер цього фільму. Ось артистка, яка грала в тій кінокартині, -показав кіномитець на Таню Прахову…

Це врятувало всімжиття. Одначе, арештантів окупанти не відпустили. Забрали автівку, всеобладнання. Дорога на Київ для них була закрита. Основний загін окупантів рушивза своїм завданням, а одна мотоциклетна пара з кулеметом на колясці, кожноїмиті готова його застосувати за жахливим, немилосердним воєнним призначенням,заходилася провадити кіношників до трудового табору, який розмістився поміжДубно і Рівним Для кіношників, яких залишилося від усієї групи двадцять вісімдуш, почалося трудове пекло під наглядом німців і поліцаїв. З часом усіхперевели на роботи у Рівному, треба було вилизувати вулиці нової столицірайхскомісаріату…

Тут би можна, мабуть, йзакінчити з представленням візитівки жіночої половини моєї оповіді. Тільки якможна судити з записок Тетяни Федорівни, викладені в двадцяти газетних підвалахдіаспорної преси 1950 року, які мені вдалося відшукати в архівах, показують намвельми неординарну особистість. Уважну до життя, людей, настроїв. З гостримзором тонкого психолога й аналітика. Майстром викласти на папері свої почуття інастрої, з художнього боку оцінити дійсність, настрої, змалювати портрети йхарактери людей.

Цей мемуарний матеріалне знаю чи й де ще опублікований окрім старої й малотиражної, діаспорної україномовноїамериканської газети, але його точно обійшли увагою чи просто не докопалися донього так звані «дослідники», котрі нині пишуть про Прахову, оскількистверджують, що народилася вона буцімто в заможній родині, дехто називає, що знайшлася…в Лубнах на Полтавщині. Що батька Тані Чорної розстріляли за те, що начебто бувпрокурором. Хтось один, либонь,  колисьвигадав подібне, і пішло воно гуляти навіки. Чи ж не пора вже внести ясність доштрихів біографії пані Прахової?

Отож, у записках ТетяниФедорівни про свою малу батьківщину написано так. Після кінофільму «Земля» їїумовив знятися в своєму кінофільмі «Трансбалт» режисер Білінський. Цей фруктбув «з тих, що „подають надії", апізніше я переконалася, що це один з тих чисельних початківців неукраїнськогопоходження, що починають у Києві, а мріють завершити себе в Голівуді, звичайно,через Москву ...»

«Трансбалт» - фільм проморе і моряків, тому його зйомки проводились поблизу Керчі. «Ранками я купалась переважно одразу ухвилях моря, беріг був пологий, пісковий і ніби створений для пляжі...» «…Десьтам далі у синьому просторі була славна Тамань і козацька Кубань, частинно моябатьківщина. Бо там на Кубані у прнморському місті Єйську, де мій батько передпершою війною був адвокатом і головою міста, я прожила кілька років свогодитинства. З того я так мало пам’ятаю, але все-таки знаю, що там був у нас великийдім, сад з басейном і водограем. Той басейн дуже добре мені запам’ятався. бо донього одного разу впала моя найменша сестра і мало, мало не втопилася.»

З цих записок стаєтакож відомо, що у батьків їх було четверо сестричок – одна одної менша. Колине стало ні матері, ні батька, всю малечу відвезли до бабусі під Лубни, де йвони виростали у бідності й злиднях …

          Нижче розповім про його. Він –це Влас (кому хочеться – Улас) Самчук.На серпень 1941-го – 36-літній письменник, автор уже знаменитих на весь світ,зрозуміло ж, поза межами СРСР повістей «Марія», «Кулак», трилогії «Волинь». Післядовгих років митарств по Європі, він нарешті в складі групи ОУНм (мельниківців)повернувся до рідної України, на дорогу й милу серцю Рівненщину, з дозволупобратимів по боротьбі за незалежність України погодився на пост головногоредактора газети «Волинь», котра, можна сказати, була головна на окупованихукраїнських територіях.

         Іось, котроїсь серпневої доби до пана Власа долинув поголос, що поруч із ним навулиці міста трудовим табором стоїть знімальна колишня група київськоїкіностудії на чолі з відомим режисером і талановитим українським скульпторомІваном Кавалерідзе. Окупаційні війська заблокували просування кіношниківдодому, вимагаючи трудового оброку. Кинувши всі справи з організації газетноговидання, яке щойно очолив, пан Улас кинувся розшукувати Івана Кавалерідзе, проякого багато читав і чув.

         У книзі «На білому коні» Влас Олексійовичзгодом напише про цю зустріч так:

«Справді інтригуюче товариство —частина фільмової групи Кавалерідзе, яка в Карпатах робила фільм «Пісня проДовбуша», тікала від війни до Києва, під Дубном біля села Птичого булаперейнята німцями, зазнала багато пригод і ось аж тепер добрела сюди.

      Нашезнайомство було винятково просте й винятково приємне. Вони, до речі, випадкововже знали про мене з оповідань одного селянина з Панталії біля Дубна, у якоговони деякий час мешкали. Іван Петрович — високий, тяжкуватий, з кістлявимхарактерним обличчям, сивавим волоссям, займав окрему невелику кімнатку. Мизустрілися, як старі друзі, по кількох хвилинах розмови ми вже мали багатоспільних зацікавлень — кіно, література, спогади... Я засипав його запитаннямипро Київ, про відомих людей, він багато про це знав і багато міг оповісти.

            Мене цікавила також його власнаособа,-  пише Влас Самчук, — один з першихпіонерів українського фільму ще перед першою війною, з часів так званого ательє«на Сирці» біля Києва, найвидатніший після Довженка майстер кіномистецтва,творець таких фільмів, як «Коліївщина», «Перекоп», «Злива», «Штурмові ночі»,«Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» і багатьох інших, як також видатнийскульптор, автор численних скульптурних праць. Тетяна Прахова, спочатку акторкау фільмах «Земля» Довженка, «Трансбалт» Білинського, пізніше видатнакіномонтажистка у фільмах О. Довженка, І. Кавалерідзе, І. Аненського, І.Савченка. Вона працювала над такими фільмами, як «П'ятий океан», «Прометей»,«Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Богдан Хмельницький»... ІванШеккер — один з визначних кінооператорів, учень славного Дмитра Демуцького,співтворець численних відомих фільмів... І, нарешті, його елегантна дружинаВіра, яка працювала в кіностудії як секретарка.

';lkde

Влас Самчук         

Для мене всі вони, - зізнаєтьсяписьменник у книзі «На білому коні», - були винятково атракційною появою, я був жадібний на людей з Києватакого стилю, мені хотілося їх пізнати і багато від них довідатися. І я їх зрозумів.Ми розумілися взаємно. Ми зустрілися, познайомились і стали друзями. На довгічаси».

«Аувечері цього дня на помешканні С. Скирипника відбулося інтригуюче прийняття.Розуміється, запрошені також наші київські гості».

«Це моя перша зустріч з людьми «з того світу» була виповнена по вінця дужеінтимними, глибокими й щирими переживаннями, які хотілося висловити назовніякоюсь особливою мовою, - пише Влас Олексійович. - . Пісня, музика, танець,радісний сміх — ось мова, що нею найлегше говорити в таких випадках, а томуневелике помешкання Степана Івановича було виповнене саме цією мовою,відчувався ідеально добрий настрій, всі хотіли вирватися з війни, з ідеологій,з пересудів, бути людьми між людьми. Пригадується чудова Віра Шеккер з їїкреольським, кокетливо-усміхненим, дискретно-приманливим, дуже жіночнимобличчям, з блискучими, кольору бурштину очами, з буйним каштановим волоссям. Із її «Чубчик, чубчик кучерявий», якого вона виконувала з такою пристрасноюекспресією і такоювибагливою ніжністю. Або знов пригадується Таня Прахова — гостра протилежністьВіри: напружено-спокійна, внутрішньо-схвильована, з чудовими великими іглибокими карими очима і свіжими, яскравими рум'янцями на алябастровобілихщоках. У ясно-червоному светрі і чорній сатиновій сукні вона творила ідеальниймодель для картин стилю Ренуара — поєднання українсько- чорноморського іфранцузько- провансальского типу.»

Тут можна ставити логічну крапку, бо,власне, все головне уже сталося. Якщо це правда, коли кажуть, що людські союзиукладаються на небесах, то спалах на небокраях уже, напевне, стався: Таня впалав око Власу. Причарувала його саме цього вечора. І трапилося це 16 серпня 1941 року.Себто, якраз 76 літ тому…

Не дарма Влас Самчук, думаю, змальовуючипринадний портрет Тані Прахової, згадав стиль відомого художника П ` єра-ОгюстаРенуара, батька французького імпресіонізму. Пам’ятаєте головну картину митця – «Лізаз парасолькою»? Чарівна баришня наче в серпанку дощу: до чортиків вродлива,загадкова і недосяжна…

                                                                                            (Далі буде)
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net