Президенти і пряма демократія

Пряма демократія – наче скальпель лікаря, який в руках фахівця може врятувати життя людини, а в руках невігласа – вбити.

«Я розповім вам про Україну своєї мрії», – пообіцяв Володимир Зеленський виборцям. І першою ініціативою є законопроект «Про народовладдя». Володимир Зеленський обіцяє закріпити у новому законі механізм, за яким тільки народ України буде формувати основні завдання для влади через референдуми та інші форми прямої демократії. У сучасній Україні це повинно відбуватися із максимальним використанням новітніх технологій.

Але що це таке, пряма демократія?

Якщо коротко, то пряма демократія – це спосіб управління державою громадянами без посередництва політичних партій чи посадовців. Інструментами прямої демократії є: вибори, референдум, петиція та збори громадян, які ухвалюють остаточні рішення. Найпоширенішими  рішеннями прямої демократії є: прямі вибори посадовців, публічні нормотворчі ініціативи і відкликання посадових осіб.

Частіше за все, коли нам пояснюють про цей спосіб управління, то за приклад вказують такі країни, як Швейцарія чи Естонія. Але насправді таких країн є значно більше. Для прикладу, голландці на референдумі заблокували підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. У Британії англійці ухвалили рішення про вихід з ЄС (т. зв. Брекзит ), в Ісландії громадяни голосували за Конституцію, а у США виборці мають право відкликати з парламенту сенатора. Усе це і є пряма демократія!

Ця форма правління набирає все більшої популярності, зокрема і в Україні. Якщо у 2013 році про неї говорили лише активісти громадянської кампанії «За відповідальну владу», то уже в 2015 році про неї почали згадувати і політики. У 2019 році пряма демократія вперше потрапила до передвиборчих програм кандидатів у Президенти. У разі перемоги Ю. Тимошенко, В. Наливайченко і В. Зеленський пообіцяли запровадити ці механізми в Україні.

21 квітня 2019 року українці вперше обрали президента, який пообіцяв впроваджувати пряму демократію на рівні передвиборчої програми.

Та чи усе так просто, як здається?

На жаль, зовсім ні. Пряма демократія – це дуже складна форма правління. Вона наче скальпель лікаря, який в руках фахівця може врятувати життя людини, а в руках невігласа – вбити. Інструменти прямої демократії за умови вмілого використання можуть згуртувати український народ, а в протилежному випадку – його ще більше розколоти. Активісти громадянської кампанії «За відповідальну владу» протягом 2013 року провели понад 12 публічних заходів у різних областях України, щоб дослідити, як міг би працювати в цих областях лише один елемент прямої демократії – відкликання чиновників з посади громадянами. Як виявилося, усі регіони мають свої особливості. І ці особливості проявляються у всьому –  від активності громадян, а це впливає на ефективність такого інструмента, до порогового рівня відповідальності – різного трактування порушень, за якими варто було б відкликати з посади, наприклад, міського голову.

Запровадження у 2015 році електронної петиції вказало й на те, що і громадяни, і влада мають розуміти такий інструмент. Протягом усього періоду, з 2013 року, відповідаючи на найпопулярніший закид, що громадяни не вміють користуватися петиціями, я відповідав, що їх цьому треба вчити. Ще жодна людина не народилася з умінням кататися на велосипеді. Та для того, щоб вона навчилася їзди, їй треба дати велосипед. Так, під час навчання будуть падіння і травми, але людина отримає навики їзди на велосипеді й буде ними користуватися. Так і тут, процедури прямої демократії мають бути зрозумілими та осяжними для громадян. І важливо, щоб «падіння» під час навчання і використання не призводили до катастрофи, бо тут на кону стоїть доля держави. Ну і, звичайно, відповідальне ставлення до процесу. Але воно має бути з обох боків – як з боку громадян, так і з боку влади. Тому, на мій погляд, лише вміле і послідовне використання інструментів прямої демократії дозволять новообраному президентові побудувати «Україну своєї мрії». В іншому випадку буде або хаос, або нове розчарування.

Зрештою, в Україні і сьогодні, начебто, є елементи прямої демократії – прямі вибори, електронні петиції і навіть можливість відкликати міських депутатів за народною ініціативою. Проте, якщо з виборами у нас усе зрозуміло, то з петицією і відкликанням посадовців не все так просто.

Перший законопроект про петицію було зареєстровано у ВР 22 липня 2014 року. Він мав назву «Про право громадян ініціювати розгляд нормативно-правових актів органами влади та місцевого самоврядування». Законопроект, який було розроблено активістами громадянської кампанії «За відповідальну владу», передбачав право громадян ініціювати проекти рішень органів влади. Через 9 місяців, 8 квітня 2015 року, народні депутати відхилили цей законопроект і відразу проголосували за ініціативу Президента Порошенка –  проект Закону про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції, який було зареєстровано лише 3 березня 2015 року. Таке законодавче нововведення спричинило бум в українців. За кілька тижнів громадяни реєструють величезну кількість петицій та активно їх підписують. Та Петро Порошенко не реагує на ці петиції. На сайті глави держави частково публікуються відповіді Президента, та й усе. Інтерес до петицій, природньо, згасає. Для порівняння, за три місяці 2015 року 35 петицій набирають необхідну кількість голосів, а уже в 2016 – тільки 3 пропозиції підписуються більш ніж 25 тис. громадян; у 2017 році – 1 петиція, у 2018 році - 3 петиції, у 2019 році – 1 петиція. Майже за 5 років Президент Порошенко задовольнив лише 2 петиції (?!), мотивуючи це тим, що більшість пропозицій громадян не належать до його компетенції. А ще дві петиції проігнорував. Залишились без відповіді Президента Порошенка вимога звільнити Віктора Шокіна і запровадити прозорий конкурс на посаду генерального прокурора України (від 29 серпня 2015 р.) та вимога припинити електропостачання на територію тимчасово окупованого Криму (від 8 вересня 2015 р.).

Ще дивніша ситуація відбулася із правом громадян відкликати місцевих депутатів. Відповідно до Закону «Про статус депутата місцевих рад», громадяни начебто мають право ініціювати відкликання депутата. Проте, навіть якщо ініціативній групі вдасться пройти встановлений законом надскладний шлях, скласти усі протоколи, зібрати підписи й ініціювати відкликання депутата «за народною ініціативою», то остаточне рішення ухвалює вищий керівний орган партії, який або погоджується з громадянами, або відмовляє в задоволенні цієї ініціативи. Таку процедуру важко назвати прямою демократією, оскільки рішення ухвалюють не громадяни, а партія.

Дещо краща ситуація з петиціями на місцевому рівні, проте закон, який діє сьогодні, є недосконалим, і петиція тут виглядає скоріше як звичайна скарга, а не реальний та ефективний механізм безпосереднього управління громадянами містом чи країною.

Але усе це в минулому. На жаль, українська влада у 2015-2018 роках здебільшого займалася «фасадною» демократією. Втім, як і антикорупцією. Якщо було потрібно, то Президент міг через парламент провести «бажаний» закон за добу. Ще й встигнути його підписати й опублікувати у пресі. Згадаймо хоча б події довкола виборів п. Ю. Луценка генпрокурором. Якщо ж зацікавленості у влади не було, то ми чули про брак повноважень і різні компетенції, як у випадку з більшістю петицій, які набрали необхідну кількість голосів громадян.

Я упевнений, що коли б П. Порошенко більш уважно прислухався до думки громадян, то ми мали б значно інший результат на виборах Президента у 2019 році. Але час минув. Українці обрали нового Гаранта Конституції, який заявив, що розбудовуватиме в Україні пряму демократію, як у Швейцарії, а електронну демократію, як в Естонії… Не менше і не більше. Та поки команда нового очільника країни, крім загальних красивих фраз, нічого конкретного про це суспільству не повідомила. І буде дуже шкода, коли Президент В. Зеленський повторить помилки свого попередника і будуватиме такі ж дволикі стосунки – за красивими словами й ефектними виступами намагатиметься маніпулювати громадською думкою та узурповувати владу. Це йому також не піде на користь, бо українці навчилися карати політиків. І найкращі ліки від таких помилок – це ефективна і зрозуміла для громадян та влади пряма демократія.