Новий КПК – старі плями

    Зміст нового Кримінального процесуального кодексу України   неоднозначно сприймається у нашому суспільстві в цілому, і зокрема – практикуючими юристами. Деякі оптімісти вважають цей Кодекс справжнім проривом, навіть називають очікувані відсотки виправдовувальних вироків, деякі песімісти вважають, що наші правоохоронці та судді знайдуть засоби, як обійти «незручні» для них новели нового КПК. Ці теми неодноразово обговорювались, тому немає сенсу до них черговий раз повертатись. Мені хотілося б звернути увагу на інше – як творцями нового КПК вдалося «протягнути» явно антиконституційні, навіть – відверто реакційні   правові норми. Особливо дивує те, що ці «новели» вже були приводом неодноразових запеклих діскусій, та навіть предметом розгляду Конституційним Судом України. А йдеться ось про що.

     Перша новела.

     Згідно ст.45, ст.58, ст.63,  п.2 ч.1 ст.66 К римінальн ого процесуальн ого кодекс у України (надалі – новий КПК) захисником підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представником потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача , а також особою, що надає правову допомогу свідку під час кримінального провадження, може бути виключно адвокат. Разом з тим, згідно ст.59 Конституції України, кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, тобто новий КПК всупереч вимогам Конституції України обмежив право громадян на вільний вибір захисника (представника), визначивши такими лише адвокатів. На неконституційність подібних положень було вказано Конституційним Судом України у своїх рішеннях    N 13-рп/2000 від 16.11.2000 р. та N 23-рп/2009 від 30.09.2009 р., зокрема в останньому зазначено: «Положення частини першої статті 59 Конституції України "кожен має право на правову допомогу" треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує». Крім того, вказані норми нового КПК порушують вимоги с.22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Згідно норм ст.44, ст.52  чинного Кримінально-процесуального кодексу України (надалі – діючий КПК) як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. У випадках і в порядку, передбачених цим Кодексом, як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники. Представниками потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача можуть бути адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші особи за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду. Таким чином, діючий КПК передбачає можливість участі у кримінальному провадженні у якості захисників та представників, крім адвокатів, також близьких родичів, фахівців у галузі права та інших осіб. При прийнятті нового КПК було обмежено як вже існуюче право на захист (правову допомогу)  підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів та відповідачів в частині вільного вибору особи, що надає правову допомогу, так і обмежено вже  існуюче право таких осіб (не адвокатів) на здійснення правозахисної (у тому числі оплачуваної) діяльності.

     Штучне обмеження кола осіб, які надають правову допомогу у кримінальному процесі, виключно адвокатами в реаліях сучасної України суттєво погіршить ефективність такої допомоги, оскільки адвокат є досить вразливим в площині можливого тиску з боку правоохоронних органів (наявність процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності, відсторонення від захисту при порушенні відносно адвоката кримінальної справи, усталені традиції «корпоративної етіки» на грунті особистих відносин з працівниками правоохоронних органів та суддями). 

     Друга новела.

  Згідно п.1 ч.2 ст.284, ч.3 ст.288 нового КПК,  кримінальне провадження закривається судом  у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності. Суд своєю ухвалою закриває кримінальне провадження та звільняє підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадку встановлення підстав, передбачених законом України про кримінальну відповідальність. Згідно ч.1 ст.44  Кримінального кодексу України,  особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом. Таким чином, новим КПК передбачена процедура звільнення від кримінальної відповідальності шляхом винесення ухвали про закриття справи відносно особи, що вчинила злочин. Разом з тим, згідно ст.62 Конституці ї України , о соба вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду , тому посилатись на вчинення громадянином  злочину можливо тільки при наявності щодо нього вироку, а не ухвали суду. Крім того, при відсутності обвинувльного вироку покарання взагалі не може бути призначене, тому вести мову про звільнення особи від покарання, яке не призначене, було би правовим та логічним софізмом.  У діючому законодавстві України міститься ціла низка норм, згідно яких громадяни можуть бути обмежені в певних правах на підставі закриття щодо них кримінальної справи за так званими «нереабілітуючими обставинами». Таким чином, склалася сітуація, коли громадянин на підставі ухвали суду буде вважатись вчинившим злочин та мати певні обмеження в реалізації своїх прав, а на підставі Конституції України, як акту найвищої юридичної сили, одночасно повинен вважатись невинним.   

  Виправлення такого недоліку нового КПК можливе шляхом впровадження норми, згідно якою звільнення від відповідальності можливе за вироком, яким громадянин визнається винним, та одночасно звідльняється від кримінальної відповідальності без призначення будь-якого покарання.

     Третя новела.

   Згідно ч.2 ст.303 нового КПК,  скарги на окремі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу. За змістом цієї статті в цілому, мова йде про дії та бездіяльність, які стосуються безпосередньо процесу розслідування кримінальної справи (наприклад, невиправдане зволікання у здійсненні слідчих та оперативно-розшукових дій). Такий концептуальний підхід існує і зараз. Згідно ст.234 діючого КПК України, дії слідчого можуть бути оскаржені до суду.  Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Як норми діючого КПК, так і вищезазначена норма нового КПК протирічать нормам ст.55, ст.124  Конституції України щодо права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також щодо того, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. У даному випадку, оскільки бездіяльністю слідчого (прокурора) закінчення досудового слідства фактично відкладається на невизначений термін, то одночасно це унеможливлює оскарження цієї бездіяльності на стадії судового розгляду. На неприпустимість такої сітуації вказано Європейськи м суд ом з прав людини у п.65 рішення від 30.03.2004 р. по справі  "Меріт проти України" (заява N 66561/01) , де зазначено: « Таким чином, оскільки вище було запропоновано, що заявник повинен був використати засіб, передбачений статтею 234  КПК, Суд зазначає, що цей засіб міг бути використаний з 29.06.2001 лише у випадку попереднього засідання суду чи у випадку слухання справи щодо суті. Суд приходить до висновку, що цей засіб не відповідає вимогам статті 35 параграфа 1 з питань доступності, оскільки було запропоновано, що скарги на тривалість розслідування можуть подаватись лише після закінчення самого розслідування, і не було надано жодної можливості оскарження таких дій в процесі розслідування » . Аналогічна правова позиція міститься у рішенні Конституційного Суду України  N 6-рп/2001 від 23.05.2001, де зокрема зазначено: «Виходячи з положень статей 55, 64, 124 Конституції України передбачене відповідними законами України право громадян на позасудове оскарження актів, дій або бездіяльності посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури (в порядку підлеглості) не позбавляє громадян можливості звернутися безпосередньо до суду, як і не виключає їхнього права на інші законні засоби захисту своїх прав і свобод, у тому числі на позасудове оскарження».

  Таким чином, що ст.303 нового КПК потрібно вдосконалити, надавши можливість оскарження у судовому порядку будь-якої дії (бездіяльності) слідчого та прокурора.

     І останнє, на чому хотілося б наголосити. Не дуже дивує, що законопроект з такими «плямами» був прийнятий нашими депутатами-кнопкодавами – хто там його взагалі читав, та кому це все потрібно? Є справи більш важливі – питання «розпилу» бюджетніх коштів або розподілу посад, наприклад. Взагалі не дивує, що Президент підписав цей витвір юридичної думки – він за фахом не юрист, а в адміністрації Президента є кому показувати нашому Гаранту, куди поставити підпис, а куди – не поставити. Але дивує, чому наша опозиція не внесла подання в Конституційний Суд України – і для громадян корисну справу зробили б, і рейтінг собі підвищили, та й ризику ніякого. Так що – і в опозиції є справи більш важливі?