Податкова не наділена повноваженнями визнавати нікчемними правочини

Згідно п. 4 постанови Пленуму від 06.11.2009 р. N 9 «Про судову практику розгляду  цивільних справ про визнання  правочинів недійсними»  Верховний Суд України вказав, що нікчемний правочин є  недійсним  через  невідповідність  його вимогам   закону   та  не  потребує  визнання  його  таким  судом, тобто його недійсність встановлена законом (частина перша статті 219 ЦКУ , частина  перша  статті  220  ЦКУ- обов’язковість нотаріального посвідчення правочину,  частина  перша статті 224 ЦКУ – правочин без дозволу органу опіки, тощо) інший вид  недійсності правочинів - оспорюваний (якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна   із  сторін  або  інша  заінтересована  особа  заперечує  їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

(!!!)  Суд розглядає справи про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Більше того, якщо позивач   посилається   на   нікчемність  правочину  для обґрунтування іншої заявленої вимоги,  суд не вправі посилатися на відсутність   судового   рішення   про   встановлення  нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Між тим, вимога про   встановлення   нікчемності   правочину  підлягає розгляду в разі наявності відповідного  спору (п. 5 постанови Пленуму).

Так, 17.01.2018 р. та 24.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справ  № 2а-9880/12/1370  (ЄДРСРУ 71692581),   №  2а-11097/12/2070  (ЄДРСРУ 71834563),  № 826/3446/13-а   (ЄДРСРУ 71829617),  № 2а-11097/12/2070   (ЄДРСРУ 71829442),  № 2а-6341/12/2070   (ЄДРСРУ 71829249)  нарешті вказав, що оцінюючи висновки податкового органу про нікчемність правочинів, укладених позивачем з контрагентами, дійшли правильних висновків про те, що факт нікчемності правочинів або визнання їх такими, що не відповідають закону, в тому числі вимогам статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, має бути визнаний недійсним в судовому порядку.

Частина 1 ст. 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 2 ст. 202 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно з ч. 2 ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Частина третя цієї статті визначає, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

ВАЖЛИВО:  При вирішенні спору слід також враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Крім цього, у п. 18 постанови Пленуму від 06.11.2009 р. N 9 Верховний Суд України звернув увагу, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України:1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Між тим, відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а згідно статті 20 Податкового кодексу України «Права контролюючих органів» вбачається, що фіскальній службі  відповідно до покладених на неї функцій та повноважень не надано право щодо встановлення фіктивності діяльності суб'єкта господарювання.

ВИСНОВОК:  Згідно вищевказаного вбачається, що податковий орган не наділений повноваженнями визнавати нікчемними правочини, що укладені суб'єктами господарювання, а вимога про встановлення нікчемності   правочину  підлягає розгляду СУДОМ  в разі наявності відповідного  спору.

Детальніше в матеріалі:   «ВИЗНАННЯ ПОДАТКОВИМ ОРГАНОМ(!) НЕДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНУ: ЗАКОННО ЧИ НІ?»