Чому Інтерпол відмовляє у міжнародному розшуку колишніх президентів

Нещодавно міністр оборони Афганістану закликав Інтерпол оголосити у міжнародний розшук та затримати президента країни Ашрафа Гані. Причина – він втік з країни та вважається зрадником батьківщини.  

І це одразу ж нагадало справу українського президента-втікача Віктора Януковича. Спочатку в розшуковій базі з’явилися «червоні картки» на колишнього голову держави та деяких його урядовців, а згодом будь-які дані щодо їх розшуку зникли.  

З цієї статті ви дізнаєтесь, чому Інтерпол майже ніколи не оголошує у міжнародний розшук колишніх президентів держав. 

Державна зрада – не привід для міжнародного розшуку? 

Нагадаємо, що Віктора Януковича, як і Ашрафа Гані, звинуватили у державній зраді. Якби цей злочин не мав явного політичного забарвлення, Інтерпол міг би оголосити людину у міжнародний розшук з присвоєнням «червоної картки». Це особлива відмітка, на підставі якої правоохоронні органи можуть затримати людину.

Для цього достатньо сукупності таких умов:

- правопорушення визнається кримінальним у більшості країн;

- санкція передбачає не менше 2-х років ув’язнення або людину вже засудили за цей злочин не менш ніж на 6 місяців позбавлення волі і строк невідбутого покарання також становить не менше 6 місяців;

- оголошення у розшук відповідає цілям Інтерполу – взаємодопомозі правоохоронних органів, профілактиці та зменшенню злочинності.  

Чому ж саме Інтерпол відмовляє?  

Відповідно до статті 3 Конституції Інтерполу, організації суворо заборонено брати участь у справах, що мають політичний, військовий, релігійний чи расовий характер. Так обвинувачення в державній зраді мають політичне забарвлення. На цій підставі Інтерпол відмовляє у міжнародному розшуку колишніх президентів. Так було у справі Януковича, і так, скоріш за все, буде у справі Гані. 

Чи завжди міжнародний розшук президента має політичний характер? 

Варто згадати ще один показовий кейс – спробу Ірану оголосити у міжнародний розшук Дональда Трампа та членів уряду за вбивство іранського генерала Касема Сулеймані.  

У 2020 році збройні сили США провели успішну спецоперацію в Багдаді. В результаті авіаудару безпілотника військові ліквідували Сулеймані, який очолював ключові напрямки Ісламської революції.    

Тоді Іран заочно видав ордер на арешт Трампа та деяких його посадовців, і звернувся за підтримкою до Інтерполу. Проте міжнародна поліція відмовила з огляду на принцип нейтралітету, вбачаючи у справі політичні мотиви.  

Хоча таке рішення є досить сумнівним. По-перше, фактично ліквідація іранського генерала – може бути визнана злочином звичайного (ординарного) права, який не відрізняється від інших вбивств. Тут Інтерполу варто керуватися критеріями переважання звичайного злочину над політичним контекстом справи «predominante test».    

По-друге, ще у 2005 році Комісія з контролю над файлами Інтерполу прийняла консультативний висновок, де зазначила: запити щодо глави держави мають систематично розглядатися, незважаючи на статтю 3 Конституції Інтерполу.  Такі запити варто оцінювати з огляду на наступні критерії:

- чи користується особа імунітетом;

- який орган видав ордер на арешт – навіть якщо це зробив військовий трибунал, це не має означати автоматичне порушення ст. 3 Конституції Інтерполу;

- тип і серйозність злочину. 

Як бачимо, окрім нейтралітету Інтерполу, на заваді міжнародному розшуку високопосадовців постає їх міжнародний імунітет. Так у 2005 році Інтерпол призупинив розшук Юлії Тимошенко через її імунітет, як прем’єр-міністра.  

Чи може держава обійтися без Інтерполу при розшуку колишніх президентів  

Теоретично, може. Крім «червоної картки» Інтерполу, у держав є ще один інструмент для розшуку та екстрадиції посадовців-втікачів. Це так звана «дифузія» – запит від однієї країни до іншої про затримання та видачу особи. Якщо у держави з’являється інформація про місце перебування розшукуваної особи, вона може звернутися до правоохоронних органів відповідної країни з таким запитом.  

По суті, це самостійна двоканальна комунікація між країнами. Її результат повністю залежить від дипломатичних відносин держав. Та на жаль, посадовці-втікачі обирають країни, де ризики їх видачі мінімальні – тож дифузія залишається скоріше теоретичною можливістю, аніж практичним інструментом.    

Як бачите, «переслідування» колишніх президентів Інтерполом має безліч перепон. З одного боку, міжнародна поліція дійсно не повинна перетворюватися на зброю для політичної помсти. Та з іншого боку, «автоматичне» застосування статті 3 Конституції Інтерполу може піти на шкоду правосуддю.