Не так давно в одному із номерів юридичного журналу «Право України» з актуальною темою номера «Методологія сучасної юридичної науки: загально- та спеціально-правові проблеми» було опубліковано близько 25 статей вчених-правників України, Росії, Білорусі та
Не так давно в одному із номерів юридичного журналу «Право України» з актуальною темою номера «Методологія сучасної юридичної науки: загально- та спеціально-правові проблеми» було опубліковано близько 25 статей вчених-правників України, Росії, Білорусі та Узбекистану по даній темі. Загалом, в цих статтях мова йде про проблеми, тенденції, завдання та подальший розвиток методології юридичної науки; висловлено багато думок, суджень з цього приводу; зроблені відповідні висновки, більшість з яких, як на мене, є звичайним набором беззмістовних «наукових» штампів, які, на жаль, непоодинокі в сучасній юридичній науці. Проте, це стосується не всіх статей.
В цьому ж номері надрукована стаття кандидата юридичних наук, доцента кафедри прав людини юридичного факультету Гуманітарного університету м. Єкатеринбурга (Росія) Денисова Сергія Олексійовича з назвою «Використання діалектико-матеріалістичного методу в пізнанні права», в якій автор наводить змістовні аргументи щодо необхідності використання в сучасній правовій науці діалектико-матеріалістичного методу пізнання, а також реалії російської правової дійсності.
Нижче наведу шість фрагментів з цієї статті, які, на мою думку, є доволі цікавими і багато в чому співпадають з правовими реаліями в Україні за часів Януковича.
Фрагмент № 1
«Вивчення реального права дає змогу виявити в законодавстві країни масу «мертвих» або «сплячих» норм. Правляча група країни намагається довести, що Росія стала демократичною, республіканською державою з федеративним державним устроєм. Засобом імітації є норми Конституції та законів, які ніхто не збирається реалізувати. Соціологічний (матеріалістичний) підхід до права дає змогу виявити норми права, які діють без офіційного визнання держави. Наприклад, у Росії сьогодні продовжує діяти норма, закріплена в Указі Петра І від 5 лютого 1722 р. «Про право спадкування престолу». Вона дає змогу В. Путіну передати свою посаду Правителя-Президента РФ тому, кого він сам вибере. 2008 р. показав, що населення покірно погодиться з вибором Правителя. Аналіз реальних правовідносин показує, що в Росії продовжує діяти інститут верховної влади, який закріплюється у Зводі основних державних законів Російської імперії 23 квітня 1906 р. Тільки раніше верховна влада (згідно з ст. 4 глави 1 розділу 1 — Основні державні закони) належала Всеросійському імператору, а сьогодні належить Президенту РФ. Він вже давно перетворив проголошений у Конституції поділ влади (ст. 10) на розподіл праці між підлеглими йому органами законотворчості, суду, виконавчими органами влади, як це було і за государя імператора. Тільки Державна Дума сьогодні менш самостійна, ніж за Миколи ІІ на початку 1917 р. Аналіз реального правового життя Росії показує, що найвищу юридичну мають не норми Конституції РФ 1993р. (яка, у традиціях радянських конституцій, має більш ідеологічне, а не регулятивне значення), а правові звичаї (наприклад, звичай монократії, що підтримується населенням), нормативні договори (наприклад, розподіл повноважень між Д. Медведєвим і В. Путіним у період 2008-2012 рр.), правові прецеденти (справа М. Ходорковського), політико-правові доктрини (викладені, наприклад, у посланнях Президента РФ до Федеральних Зборів, які сприймають ці послання як н, обов'язковий до виконання).»
Фрагмент № 2
«Державознавці в Росії порушують питання, чи є інститут президента новим за своєю сутністю інститутом, або це нова форма старого інституту верховної влади ? Був імператор, став генеральний секретар партеподібного об'єднання комуністичної бюрократії (у СРСР). Сьогодні верховний правитель називається Президентом РФ. Як вже зазначалося, з точки зору матеріалістичного підходу, що аналізує реальний статус Президента-Правителя в Росії, а не тільки його формальне положення за Конституцією РФ, це новий прояв старого інституту верховної влади. Звідси з'являються терміни, що застосовуються до форми правління Росії і схожих на неї країн Азії та Африки: імперський президент, султанізм.»
Фрагмент № 3
«Конституція РФ 1993 р. оголошує, що Росія є демократичною державою. Будь-якому неупередженому дослідникові державного права Росії зрозуміло, що це не так. Демократична революція в Росії станеться тоді, коли в ній з'явиться достатня кількість відповідальних громадян, які захочуть скористатися закріпленими в Конституції РФ політичними правами і свободами. Населення має стати народом. Для багатьох держав світу актуальне питання про те, чи стався в них якісний стрибок від доконституційного державного права до конституційного. На перехідному етапі в багатьох країнах (зокрема європейських) приймалися конституційні акти, які містили або порожні декларації (номінальні конституційні акти), або норми несумісні з конституційними ідеалами (хибні конституційні акти). Прийняття таких конституційних актів є лише імітацією конституціоналізму. У цілому для правознавства цікавим є питання, які зміни у правовій системі країни повинні відбутися, щоб можна було сказати, що кількість цих змін переросла у нову якість (стався стрибок у розвитку) ?»
Фрагмент № 4
«Правлячі групи часто намагаються за допомогою зовнішніх змін у праві обдурити спостерігачів, приховати незмінність його сутності. Так, ФЗ «Про політичні партії» до 2012 р. забороняв створення невеликих партій у країні. Правляча група ліквідувала опозиційні партії, залишивши одне об'єднання бюрократії та її клієнтели під назвою «Єдина Росія» (яка фактично є не партією, а тіньовою державною структурою) і шість цілком керованих з єдиного центру (з Адміністрації Президента РФ) партій. Це дозволило наповнити представницькі органи знизу доверху членами «партії Президента РФ» і усунути їх самостійність, декларовану в ст. 10 Конституції РФ. У 2012 р. під гаслом ліберальних реформ заборона на створення невеликих партій була знята. Чи привело це до зміни сутності виборів до представницьких органів влади в Росії? Поки що ні. Дрібні партії «розтягують» голоси виборців, не можуть подолати прохідного бар'єру, і в усіх представницьких органах ми бачимо те саме панування партеподібного об'єднання бюрократії. Виборче право Росії постійно змінюється зовні, але залишається незмінним за своєю суттю, забезпечуючи керований характер виборів, фактично перетворюючи їх на плебісцити довіри Правителю і його слугам.»
Фрагмент № 5
«… державна пропаганда часто намагається довести корисність для всього суспільства тієї чи іншої правової політики. Наприклад, у Росії доводиться, що докладне регулювання процедури виборів до органів влади у ФЗ «Про основні гарантії виборчих прав і прав на участь у референдумі громадян РФ» від 12 червня 2002 р. забезпечує їх чистоту. Але практика показує, що насправді це забезпечує панування бюрократії. Вона вирішує, кого допустити на вибори, а кого ні. Виборця усувають з процесу вибору свого кандидата, залишаючи йому єдине право — кинути бюлетень до урни в день голосування. Така опіка над виборцем, на думку автора, не забезпечує суспільного прогресу. Вона є частиною патерналістської політики російської бюрократичної держави, яка прагне не допустити того, щоб населення Росії коли-небудь стало дієздатним народом. Державі вигідно, аби воно вічно залишалося «маленькою дитиною», що потребує опіки.»
Фрагмент № 6
«Починаючи з епохи Катерини II, ми можемо явно побачити правове забезпечення переходу від умовної приватної власності (маєток на умовах служби) до повної приватної власності (Маніфест про дарування вольності та свободи всьому російському дворянству від 18 лютого 1762 р.). На 1917р. російська правова система набула ознак буржуазної. З лютого 1917 р. буржуазія навіть намагалася закріпити у праві своє політичне панування. Захоплення влади новою бюрократією, яка назвала себе комуністами, усуває всі елементи буржуазної правової системи. У 90-ті роки право Росії знову йде шляхом закріплення приватної власності, буржуазних політичних свобод. На початку XXI ст. бюрократія, під приводом наведення порядку, відновлює свої привілеї. Починається етап контрреформ, зокрема у праві, які виражаються в посиленні ролі держави. Публічне право знову починає витісняти приватне з усіх сфер суспільного життя. Конституція РФ поступово перетворюється з правового регулятора на ідеологічний документ. Закріплені в ній політичні права обставляються умовностями. Право дозволяється використовувати тільки якщо це не загрожує владі правлячої групи і пануванню адміністративного класу в цілому. Є надія, що цей етап у житті російського права колись закінчиться і воно знову почне розвиватися шляхом, окресленим у Конституції РФ, розширюючи демократичні свободи, відновлюючи права парламенту, посилюючи захист прав підприємця. Цікавим для правознавця є питання про те, чи відбуватиметься це в рамках еволюційного розвитку або у формі стрибка, буржуазної революції (наприклад, після відходу з політичної арени авторитетного правителя). Будь-якому матеріалісту зрозуміло, що це неминуче станеться після того, як економіка Росії не зможе існувати за рахунок природної ренти, одержуваної від продажу нафти і газу. Правитель і адміністративний клас Росії не зможе виконувати свої зобов'язання перед населенням, закріплені в нормах соціального та бюджетного права. Потрібно буде робити поступки приватним власникам і підприємцям, оскільки тільки вони можуть організувати ефективне виробництво суспільного продукту на засадах економії та раціональної організації праці. Але поки цього не сталося, російська правова система може залишатися у правовій сім'ї, де найбільш почесне місце у Саудівської Аравії.»
Багато що з вищесказаного можна виявити і в сучасній Україні. Це залишки режиму Януковича, яких необхідно позбутись. Отже, є над чим працювати.
