Свободі треба вчити

Свободі треба вчити. Інакше громадянської спроможності, сміливості у відстоюванні своїх прав і ознак грамотної ненасильницької комунікації ми ще століттями не бачитимемо.

«Чи проснуться ці люди?», – думала я кожного разу покидаючи гурт сільчан чи містян, з якими мені довелося спілкуватися в рамках одного з проектів, де я працювала як тренер.

Для мене ця літня експедиція у житомирську глибинку стала соціокультурним дослідженням, аналіз і висновки від якого я буду робити ще не раз.

Більше 60 зустрічей, 1572 людей - всяких ЛЮДЕЙ (байдужих і гонорових, малограмотних, ображених, обмежених, обділених, обізлених і добрих, покинутих і зацікавлених, зневірених і віруючих, жадних і щедрих…) Тут може бути кілометр епітетів із прояву емоцій. Всяких. ЛЮДЕЙ.

Пам'ятаю, як мій батько на початку 90-х (в ті часи він - директор радгоспу-технікуму)  повернувся з чергової наради з Києва і сказав: "Ми державі не потрібні. Ми нікому не потрібні". У всіх у колективі був шок. Бо всі жили на державній підтримці (службове житло, опалення, водогін...). Не за рік, та свідомість змирилася та змінилася. Все тільки в наших руках, - за таким принципом почали жити більшість з тих, хто почав тонути у морі проблем держави, що розвалювалася.

Те, що я побачила на Житомирщині, теж у мене викликало шок. Я намагалася дивитися на все з боку і об`єктивно та те, з чим зіштовхувалася, часом зачіпало дуже глибоко.

Там час зупинився. Там пам'ятки архітектури охороняються державними законами української радянської соціалістичної республіки. Там доживають віку ті, хто мали "ланку", "брали льон", обробляли по 5 га на хмелярнях. 

Там живуть ті, хто утримують на своїх селянських господарствах по 10-20 корів, аби було за що хліба купити і дітей у школу відправити. Одна корова приносить за місяць - у кращому випадку - півтори тисячі гривень. А бичка треба два роки годувати, щоб здати на м'ясо за 8 тисяч. Це і є статок сільської родини.
Там ростуть ті, хто частіше бачуть п'яного батька та мамку, ніж тарілку борщу.

Ці люди рідко знають, хто в них депутат, і не розуміють, як він може представляти їхні інтереси у селищній раді новоствореної громади; вони потурають на старосту села і геть не розуміють, чому він нічого не вирішує, як сільський голова; вони прощають місцевій владі у цій же таки громаді по 200 тисяч премії, що вони собі «виписують», бо свято вірять, що то - начальство, а "ми ніяких прав не мали і не маємо, хіба мізинцем поворушити у гумовому чоботі".

І це на Житомирщині (за 150 км від столиці)! Це тут, де найбільші в Україні природні поклади титанистого залізняку (ільменіту), топазу, берилію, бурштину, гранітні родовища; де багатий ліс і родюча земля! Люди живуть у злиднях.

І це сьогодні!

Скільки там зареєструвалося кандидатів у нардепи по Житомирській області? Чи хоч в одного з них дійдуть руки і голови до того, аби зробити так, щоб податки від каменедобування і каменеобробки платилися до бюджету місцевих громад, а не виводилися в офшори; щоб упорядкувати рух важковаговиків із каменем так, аби вони не розбивали вщент місцеві дороги та мости; щоб організувати на державному рівні забезпечення  дотаціями селян, які здають молоко, щоби вони могли підняти якість своєї продукції через закупівлю доїльних апаратів та міні-холодильних установок, аби не викреслити з української економіки та аграрної сфери особисті селянські господарства і дати можливість заробити?!

Децентралізація, яка спустилася «згори» у села, максимізувала свободи місцевих мешканців, але те не працює без самоусвідомлення, самоорганізації і власної відповідальності. Не просто говорити біля криниці, авто-лавки чи на вигоні, а думати, писати, контролювати, вимагати, об`єднуватися – не вміють наші люди це робити.

Тож, здається, доцільніше грантові кошти американських, європейських, японських та інших платників податків направляти не на проекти типу «Налагодження онлайн-комунікації між жителями ОТГ, БВБПД та поліції» (на територіях, де мобільного зв'язку немає, не те, що  інтернету), а на формування елементарних навичок формулювання і відстоювання своїх прав та інтересів.

СВОБОДІ ТРЕБА ВЧИТИ.

Інакше громадянської спроможності, сміливості у відстоюванні своїх прав і ознак грамотної ненасильницької комунікації ми ще століттями не бачитимемо.