Знавав я в юності одного химерного чоловічину, мастака вихвалитися своїми тріумфами у жінок. І декілька разів перечував з його вуст вельми привабну історію.
Мовляв, після Другої світової війни, він фронтовик, заочно навчався у Кам’янець-Подільському педінституті. Якось із колегою-студентом вийшли вони до міста на прогулянку і десь там у парку над чарівливим Смотричем вгледіли двох яснооких дівчат, котрі весело перебалакувалися на лавочці проти весняного сонечка. І гайда ж залицятися. Були молоді, до подвигів охочі. А тут така нагода пофліртувати, дружини ж далеко…
- Я, - розповідав мій знайомий, - вирішив обхитрувати свого приятеля, зайшов з того боку лавочки, де сиділа ефектніша з вигляду діва. З личка мила, брівки як намальовані, уста не фарбовані, але спілою калиною палахкотять, очі великі й синющі – одне слово, казка, а не баришня. Перезнайомилися. Вирішили піти в кафе поласувати морозивом, можливо, й винця ковтнути. Встаємо з лавки всі четверо. Мій друг з подружкою попідручки рушили вперед. Його дівчина, як норовиста кобилка – струнка, під нею нога – очей не відірвати. А моя встала, і я обімлів. У неї одна нога… крива. Каліка…
При першій розповіді про цей випадок мій парубоцький навчитель зробив висновок:
-Ніколи не знайомся, не захоплюйся жінкою, яка сидить. Нехай встане, пройдеться, ось тоді оціниш…
Ще іншого разу сказав:
-Знаєш, пройшли роки, десятиліття після історії з незабутнім знайомством у Кам’янці над Смотричем. Якось дивлюсь телевізор, і очам своїм не вірю. Моя кривенька симпатія з давнього-давнього дивного знайомства виступає в прямому ефірі. Про що розповідає, збагнути від хвилювання не можу. Але ще краща, як у юності була. Читаю в титрах: доктор наук, професор, лауреатка і таке інше. Надзвичайно привабна й розумна жінка. Так що для знайомства все правильно тоді я вибрав… Учися…
Позабув я вже було цю історію, але якось трапився мені до рук переклад статті з австрійського журналу „Фолкс Цайтунґ'' від серпня 1934 року. Називалася вона „Карлики й каліки уселюдського значення". Ось що там писалося, як це подала одна з емігрантських україномовних газет США:
„Деякі збірники й музеї віддзеркалюють часто найдивніші думки їхніх засновників і власників. Одначе до найдавніших, а на всякий випадок дуже помітних своєю провідною думкою належить безперечно музей Оскара Гелєне в Берліні, який поставив собі завданням прослідкувати в` історії народів роль немічних тілом людей. І показати, як часто вплив таких людей позначається ще й упродовж соток, а то й тисячі років після того, як те їх немічне й калікувате тіло давно-давно обернулося в порох. Це берлінський . музей доказує зразками майже 600 примірників.
„З них як найважливіші такі „Калікою в повнім розумінню цього слова був Плято, якого фільософічні твори мали вплив на тисячолітгя людської думки. Він був горбатий так само, як і великий творець байок Езоп, а далі Мозес Мендельзон, Петро Аретінрі та знатний німецький філософ Ліхтенберґ. А інший знову, кульгавий чоловік, сотворив архитвори, малював красоти і збагатив техніку як` ніякий Герос і ніякий Аполь перед ним, а саме Лєопардо да Вінчі. „Також Гендель і Вебер кривуляли, так само як Гуно, Вальтер Скот та, попри свою пекольну жорстокість все-таки дуже ґеніальна людина — Річард III. Відома є теж історія скривленої ноги лорда Байрона, якого Гете назвав найбільшим поетом від ряду століть, причім одначе той же самий президент США Рузвельт почасти розбитий паралічем.
У Геца з Берліхінген була одна рука. Фрідріх фон Гомбург – Кляйстовий герой – мав би скакати на одній нозі, якби не срібний протез на іншій. Національний герой Англії лорд Нельсон утратив в морських боях одне око й одно рамя. Творець. найвищого розцвіту Атен, прославлений праобраз усієї епохи ренесансу, Перікль, був невиросток тілом так, що прозвано його головкою цибулі. Цезаря опоганила природа велетенською ґулею на голові, а Олександер Великий мусів усе своє життя схиляти голову на бік, тому, що мав скривлену шию.
Отак великому духовику довелося часто перемагати немочі-недосконалого тіла.
Гете мав занадто короткі ноги. Моцарт був дитиною рахітичною і залишився на все життя невиростком. Але й Еразм та Шопенгавер, Кеплєр і Ранќе, Бальзак і А. Е. Т. Гофмаи, Ібзен, Фоєрбах і Менцель, а попри них. Шопен, Ніцше й Шуберт виявляють у берлінському музею деякі ненормальності тіла. `Хоч, що правда, ті ненормальності в них не такі яскраві, як пороки інших, наприклад, кумедна бридкість Діоґена, або Овіда, Пестальоція і Вольтера, Мікеланджело, Робесп’єра, Дантона й Бетховена.
„А далі: „151 сантиметрів величини» — це міра тіла Наполеона, якого щоправда, сучасні підбрехачі прославляли і зі погляду на йогo постать, але який щойно в тодішніх карикатурах — особливо ж як „малий капрал" — являвся тим, чим він насправді був: карликом з круглим хребтом. Карликами ростом були теж князь - Ойґен, Бенвенуто Челіні і Гольбайн.
Геніальні люди е завжди незвичайні, і то не тільки в їхніх творах. Ось Могамед, Лютер Цезар, Петро 1, Наполеон, Велінґтон, Байрон і Достоєвський — це епілептики. «Залізний канцлер» Бісмарк мав жорстокі напади нервового плачу. Ампер, славний фізик, кинув один свій твір у вогонь, переконаний у тому, що думку для відкриття йому подав… диявол.
Знову ж таки композитор Палєстріна вірив, що всі його композиції це дарунки ангелів. Вагнер потерпав не тільки від манії величі, але й від манії наґромадження домашніх халатів, яких він мав безліч, і про яких краски він був усилі роздумувати тижнями. Як бачимо — з пороками тіла в’яжуться в геніальних людей і анормальні пориви. А проте - всі вони змогли повести людство на вершини, про які ніколи й не мріяли «філістри й пересічні нулі". Бо — зазначимо ще раз і все наново — це дух у людині та сила, що рве тіло до бою за вище, творче життя, і творить іуда великого хотіння".
Чи існує цей музей нині - не знаю... Але головне, щоб інвалідність була не на голову!
П.С.Правити текст, приводити до лексики нинішнього дня я не став зумисне, щоб зберегти дух тридцятих років минулого століття. Думаю, що тут все зрозуміло…
