Не просте питання, хоча відповідь на нього є: почитайте...
Сьогодні вранці зателефонував роз'ятрений приятель. -Я таке бачив. Таке… - Аж спотикається у несподіваній розмові.-І що ж таке особливе сталося? – запитую.-Уявляєш, проїздили мимо і я вирішив замовити сорокоуст у Почаївській лаврі. Знайшов місце де його приймають. А там невеличка черга – людей троє-четверо переді мною. Де не візьмись, якийсь молодик намалювався. Поминув мене і став попереду з широченною своєю спиною. Я легенько торкнувся його ліктя і майже пошепки кажу: мовляв, трохи поспішаю, авто чекає, ще дуже далеко їхати. Він мене не почув, бо й далі продерся поперед людей, і, не зважаючи ні на кого, каже монаху, котрий за прилавком стоїть, свічки й періодику продає, замовлення на златоуст приймає: «Тут пожертву на монастир передали…» Простягає уперед руку зі звоєм американських доларів. Сотенних купюр було, напевне, п’ять-шість,,, а, можливо, й більше. Ченчик на мить відсахнувся, а даритель і каже: «Це від Ірини». «Ах, від Ірини…» - виривається в церковного служителя. Він схоплює зеленаві купюри і не кидає їх до столу, куди перед цим старанно складав усю виручку, а відвертається від нас усіх, розстібає десь там свою рясу, ще щось, і таке враження, що кладе дорогоцінну валюту мовбито до трусів, якщо вони, звичайно, в нього є… Тільки тут мій друг переводить подих.-Та й що тут такого? – кажу. – Можливо, то дуже дорогі для нього долари і мускульно зароблені саме тим місцем, куди він їх приховав. Ти знаєш, які іноді бувають трудівники монахи в ролі коханців, жінки не скупляться…-Та не в цьому річ, грубо перебиває співрозмовник. У мене від побаченого, мабуть, очі вилізли на лоба, я від здивування відкрив рота й нічого вимовити не можу, бо люди, які були переді мною відійшли, молодик теж уже кудись здимів, і я стояв якраз віч-на-віч з монахом, який долари щойно вкинув собі до матні. «Так що вам?» – перепитує наполегливо чернець. «Сорокоуст замовити бажаю», - видавлюю з себе. Але не встигаю я це вимовити, як чорноризець, либонь, тонкий психолог по життю, уже мене «розкусив». В одну мить задав п’ять запитань скоромовкою, з яких я запам’ятав, чи причащалися померлі, до якого патріархату належали? Я не встиг на жодне запитання скласти відповіді, як він уже заявив, що замовлення на златоуст у Почаївській лаврі у мене не приймуть, позаяк мої батьки належали до Київського патріархату. Я почав було казати, що вони померли ще за часів СРСР, коли не було ніяких патріархатів, але патлатий чорнорясник з доларами десь там у сороміцьких своїх місцях, не вникаючи у суть мною сказаного, уперто твердив одне, як заведений: «Ми приймаємо замовлення на златоуст тільки в вірних московського патріархату…» «До побачення!»-Слухай, чемний мій добродію, - не витерпів я. – Скільки ж я разів тобі казав, що Почаєвся лавра, то осине, москофільське гніздо. І вони це місяць тому ще раз підтвердили на весь світ, беручи активну участь у провокативному поході з заходу в хресній ході «руського міра» на Київ. Той гадючних московітів українцям вже давно потрібно було б рознести по камінчику. А якби там копнути… А ти поніс туди свої грошики, на підтримку їх... Хіба тобі мало українських церков, монастирів? Мій друг мовчав. Можливо й зрозумів, що в лайно вступив…
