29 грудня 1999 року Конституційним Судом України прийнято рішення у справі за конституційним поданням 51 народного депутата щодо конституційності Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання, яким положення санкцій статей даного кодексу, що передбачають смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції.

Таке бажання законотворців та суду скасувати смертну кару було зумовлено прагненням держави Україна до вступу до Ради Європи. Через рік наша країна приєдналася до протоколу №13 Європейської конвенції про права людини, якою передбачено повне скасування смертної кари, який було ратифіковано Верховною Радою України (вступив в силу 01.07.2003).

Одночасно, з 1 вересня 2001 року набрав чинності новий Кримінальний кодекс України, в якому смертна кара була замінена вищою мірою покарання для осіб, що вчинили тяжкі чи особливо тяжкі злочини довічним ув’язненням.

Станом на травень 2017 року, за даним Міністерства юстиції України, кількість осіб до яких застосовано довічне позбавлення волі, вироки по яким набрали законної сили та які відбувають таке покарання, становить 1565 чоловік, з яких 22 жінки. Більшість із них було засуджено ще за час дії старого (ще радянського) Кримінально-процесуального кодексу України, який за оцінками більшості фахівців в галузі права та науковців, мав "обвинувальних нахил" - тобто мінімізував права підозрюваних, обвинувачених, засуджених в т.ч. і право на захист та доступ до справедливого правосуддя.

Відключити

За різними даними правозахисників та громадських організації, які так чи інакше переймаються долею осіб (довічників), на даний час, відбувають покарання близько 100 чоловік, кримінальні справи (провадження) та як наслідок вироки викликають великі сумніви щодо їх законності. Такі справи сленгово називають "зшиті білими нитками".

Тобто, ще на стадії досудового слідства певні обставини таких кримінальних справ та докази, якими нібито підтверджують винуватість особи у вчиненні вбивства двох осіб, фальсифікуються слідчим органом шляхом проведення непотрібних експертиз, долученням протоколів певних зацікавлених свідків, отриманням свідчень з застосуванням примусу (фізичного чи психологічного) щодо свідків або ж до так званого підозрюваного, тощо. Натомість відомості та докази, які свідчать про невинуватість особи, наявність у неї алібі, зовсім не беруться до уваги слідчим та і в подальшому суддями під час судового розгляду справи (провадження). Наслідок - безпідставно та незаконно засуджені особи відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі.

Як приклад слідчого свавілля чи малограмотності слідчого та подальшої судової помилки, яка матеріалізувалась у довічне позбавлення волі, можна привести справу Арсенія Прокоф’єва, який засуджений до довічного позбавлення волі за вбивство двох осіб з корисливих мотивів.

У 1999 році Прокоф’єв перебуваючи в кафе з товаришем посварився з офіціантами через те, що ті довго не несли рахунок, зав’язалася бійка в результаті якої Арсеній здійснив декілька пострілів з пістолета, двоє загиблих один поранений. Товариш, на очах якого відбувалася ця трагедія, відразу зник на досить тривалий час.

Наявність двох трупів напевно затьмарила здоровий глузд слідчого, який ніяк не реагував на покази Арсенія щодо того, що він захищався, оскільки його били декілька нетверезих офіціантів. Також, до уваги не взято той факт, що постріли, як зазначав підозрюваний, здійснено ним навмання в хаотичному порядку, що в т.ч. і підтверджено відповідною експертизою. За таких обставин, дії Арсенія напевно потрібно було б кваліфікувати як перевищення меж необхідної оборони, що виключало б можливість останнього отримати пожиттєвий строк ув’язнення. Лише через 5 років знайшовся товариш який був свідком цих подій. Однак, переглядати цей вирок на предмет його законності, з урахуванням показів нового свідка, є майже неможливим, так як за старим Кримінально-процесуальним кодексом, клопотання про перегляд вироку за нововиявленими обставинами має вноситись до суду прокурором. Виникає питання, який прокурор захоче вчиняти такі дії, тим самим визнавати свою чи свого колеги як мінімум помилку, а як максимум – зловживання чи халатність?

Відключити

Ще одним майже аналогічним прикладом може слугувати справа Любові Кушинської, яку у 2005 році остаточно засудили до пожиттєвого ув’язнення за вбивство двох осіб з корисливих мотивів.

У 1997 році зникли два чоловіка – зять та тесть. Через майже пів року на підставі явки з повинною "співучасника" та його показів, Любов Кушинську арештовують за підозрою у вбивстві цих чоловіків. Все досудове слідство здійснено однобоко з обвинувальним нахилом. Незважаючи навіть на те, що "співучасник" в ході судового розгляду справи відмовився від всіх своїх попередніх показів, зазначивши при цьому, що він їх давав, в т.ч. і писав свою явку з повинною, внаслідок застосованих до нього тортур (неодноразового побиття працівниками правоохоронних органів) та дав нові правдиві покази, які унеможливлювали притягнення Любові Кушинської до кримінальної відповідальності

Суд не став на сторону підсудної. Більше того, не прийняв до уваги, не перевірив та не надав відповідної правової оцінки іншим обставинам справи. Зокрема, один зі свідків зазначав, що в день зникнення чоловіків він бачив як їх силоміць садять до автомобіля три невідомі особи чоловічої статі; відсутність у засудженої навиків володіння вогнепальною зброєю (одного з чоловіків вбито пострілом в голову), а також інших численних протирічь, які однозначно вказують на непричетність Кушинської до даного злочину.

Проте, незважаючи ні на що, вказані особи, а також інші безпідставно та незаконно засуджені до довічного позбавлення волі громадяни продовжують відбувати покарання в місця позбавлення волі з майже повною ізоляцією від рідних та навіть не мають можливості спілкування з іншими особами, що відбувають покарання у цих же виправних колоніях, але мають визначений строк засудження.

Відключити

На сьогоднішній день, та власне як і в минулому, не існує дієвого механізму перегляду таких, м’яко кажучи, сумнівних вироків.

Саме цим і викликана необхідність у створенні на законодавчому рівні, шляхом прийняття відповідних змін та доповнень до чинного Кримінального процесуального кодексу, реально працюючого засобу, який би гарантував можливість перегляду таких вироків, в т.ч. і за сплином певного періоду часу з початку обчислення строку відбуття пожиттєвого ув’язнення, наприклад в 20 років. Адже ні для кого не є секретом, що такими вироками зламані долі людей та, як наслідок, вони позбавлені можливості що небуть змінити у своєму житті.

Крім того, така необхідність також викликана і прагненням держави Україна стати повноправним членом європейської спільноти, для чого потрібно імплементувати національне законодавство до європейських норм, де в законодавстві переважної більшості європейських країн передбачена можливість перегляду вироків за якими засуджені особи до досить тривалого терміну (понад 15, 20 і більше років) та до довічного позбавлення волі.

Поряд з цим, необхідно звернути увагу і на практику Європейського Суду з прав людини з цього питання.

Основоположним рішенням Європейського Суду в розрізі дотримання прав людини якій призначено покарання у виді довічного позбавлення волі є рішення у справі Вінтер проти Великої Британії, в якому велика палата Європейського суду з прав людини визнала неступне: відсутність ефективних механізмів цього найбільшого покарання є порушенням статті 3 Європейської конвенції, оскільки це означає жорстоке, нелюдяне поводження.

Після прийняття цього рішення Європейським Судом винесено ще низку аналогічних рішень, що в свою чергу створило усталену позицію суду з цього питання.

А враховуючи те, що згідно статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини", рішення Європейського Суду з прав людини мають в Україні значення джерел права, то це означає, що держава Україна, як і решта країн, що є членами Ради Європи, має переглянути та змінити своє національне законодавство в цьому питанні,

Зрештою, якщо вже навіть Європейський Суд з прав людини прямо рекомендує Україні змінювати своє законодавство у цьому аспекті, то напевно потрібно вносити відповідні зміни. Оскільки в іншому випадку, суспільство змушене буде утримувати, годувати, лікувати тих осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі на підставі сфальшованих кримінальних справ та ухвалених в них незаконних вироків.

Відмовлятися від прийняття таких змін мотивуючи це тим, що всі, так би мовити, небезпечні злочинці, засуджені довічно, відразу "попрямують" до суду за скасуванням свого вироку, є безпідставним, оскільки майже всі визнали свою вину у вчиненні суспільно-небезпечних діянь, розкаялись, а їх вина доведена у законний спосіб і підстав для перегляду вироку немає.

Варто визнати, що на даний час, законотворцями вживаються перші заходи для врегулювання цього питання, але вони радше нагадують рухи лінивця, а не цілеспрямовану атаку хижого звіра. Так, Верховною Радою України 26 листопада 2015 року прийнято за основу законопроект №2033а "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок". Однак, нажаль, наступних кроків не зроблено і на розгляд у другому читанні даний законопроект не виноситься. Цим проектом закону передбачається можливість подання скарги на обвинувальний вирок, ухвалений на підставі Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, виключно з підстав, що пропонуються цим законопроектом і в термін до 31 грудня 2017 року.

Детально ознайомившись з текстом запропонованого закону можна прийти до висновку, що не зовсім те, що потрібно, але хоч щось. Однозначно вірною і важливою є запропонована норма, що право на подання такої скарги, в цьому законопроекті, також надається і захиснику, а не тільки засудженій особі.

Ще один законопроект, який має відношення до довічно засуджених, за №2292 "Про внесення змін до деяких Законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м’яким покаранням" Верховною Радою України 26 листопада 2015 року прийнято в цілому та підписано Головою ВРУ. Однак, 18 грудня 2015 року закон повернуто до ВРУ з вето Президента та надано пропозиції Президента до нього. І на цьому ВСЕ! Тобто вже майже 2 роки нікого з народних обранців не цікавить доля цього закону, в відтак і долі незаконно засуджених громадян України.

Як не прикро, але це все на що вистачило бажання законотворців у цьому питанні. Ніхто дієво не переймається долею цих людей та байдуже, що вони не мають права і змоги досягти для себе позитивного результату та хоча б спробувати вкотре довести свою невинуватість в суді. Натомість, вони продовжують відбувати своє безстрокове покарання, яке в наших реаліях може скінчитися лише з настанням смерті, продовжують страждати в місцях позбавлення волі перебуваючи, переважно, із року в рік, наодинці самі з собою, усвідомлюючи, що таке їх становище зумовлене лише свавіллям та халатністю осіб в чиїх руках була і залишається їх доля.

З урахуванням реалій сьогодення, все ж таки було б доцільно, і деякій мірі життєво необхідно розробити та внести на розгляд Верховної Ради законопроект, яким доповнити чинний Кримінальний процесуальний кодекс відповідними нормами, які в свою чергу, дали би змогу реально переглядати вироки, якими громадян засуджено до довічного позбавлення волі, через деякий час після початку відбування покарання. Для виключення можливих судових помилок при прийнятті доленосних рішень, і необхідно внести зміни та доповнення до чинного законодавства, надавши змогу виправити можливі помилки.