При виникненні пороблених ситуацій завжди виникає бажання вирішити їх найбільшшвидким та найменш складним способом. Коли спір вже потрапив до судовогопровадження, одним з таких способів є укладання мирової угоди.
Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України, сторонисудового процесу мають право укласти мирову угоду. Мирова угода можестосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову. Прозатвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якоюодночасно припиняє провадження у справі.
Даним способом урегулювання спору вирішив скористатися і автор даноїстатті. В провадженні господарського суду знаходилась справа про стягнення боргуза поставлений товар, в якій автор представляв інтереси позивача.
У зв’язку з тим, що документи, по яким здійснювалась поставка, мали певнінедоліки, які могли негативно вплинути на рішення суду, а також враховуюче те,що відповідач недобросовісно користуючись своїми процесуальними праваминамагався затягнути судовий процес, було вирішено спробувати знайти компроміс.Таким компромісом стало укладання мирової угоди відповідно до якої відповідачвизнавав свій борг в повному об’ємі, а позивач надавав відповідачу певнувідстрочку виплати цього боргу.
На перший погляд при укладанні такої угоди виграють всі сторони судовогопроцесу. Позивач отримує угоду, затверджену судом, в якій борг визнаєтьсябезумовно. Відповідач отримує оговорений графік з відстрочкою виплати боргу.Суддя, в свою чергу, звільняється від обов’язку вирішувати справу по суті та виноситивідповідне рішення, а також зникає ймовірність скасування цього рішення апеляційноюта касаційною інстанцією.
Але, нажаль, на практиці склалася зовсім інша ситуація. Після настанняграничних строків виконання мирової угоди, відповідач борг не сплатив, на письмові та усні вимоги позивача невідповідав. У зв’язку з цим виникло питання про примусове виконання мировоюугоди. Першої логічної дією в цій ситуації було б подання даної мирової угодита ухвали про її затвердження на примусове виконання до державної виконавчоїслужби.
Проте, ухвала про затвердження мирової угоди свідчить лише про затвердженнямирової угоди на певних умовах та про припинення провадження у справі, але немістить у своєму змісті вимоги про вчинення певних виконавчих дій, які в силуЗакону України № 606 від 21.04.1999 р. «Про виконавче провадження» підлягаютьпримусовому виконанню.
Відповідно до останнього абзацу пп. 3.9.6 Роз'яснень ВАСУ № 02-5/289 від18.09.1997 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуальногокодексу України», наказ господарського суду про примусове виконання мировоїугоди не може бути видано, оскільки провадження зі справи припинено.
У разі ж ухилення однієї зі сторін від виконання мирової угоди:
- якщо ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди відповідаєвимогам ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження», то вона євиконавчим документом і підлягає виконанню державною виконавчою службою;
- якщо ж ухвала суду про затвердження мирової угоди не містить усіх даних,зазначених у ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження», то такаухвала не має статусу виконавчого документа, і інша сторона у справі непозбавлена права звернутися з позовом про спонукання до виконання мировоїугоди.
Однією із вимог до виконавчого документу, яка зазначена в ЗУ «Провиконавче провадження», є строк пред'явлення виконавчого документа довиконання.
Але ухвала про затвердження мирової угоди, як правило, не містить строкупред'явлення даної ухвали до виконання, а тому відповідно до вимог ЗУ «Провиконавче провадження» не є виконавчим документом.
Тому, приходимо до висновку, що заінтересована сторона у цьому разі повинназвернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. Напідставі рішення суду в такій справі кредитор отримує наказ господарського судуна його виконання, який визнається виконавчим документом і підлягає примусовомувиконанню Державною виконавчою службою.
Але тут також виникає певна проблема. В разі прийняття судом рішення проспонукання до виконання мирової угоди, в її резолютивній частині буде вказаносаме зобов’язання боржника виконати умови мирової угоди. При направлені наказупо даному рішенню в державну виконавчу службу, державний виконавець буде матиправо лише зобов’язати боржника вчинити певні дії, а саме виконати умовимирової угоди.
На практиці це означає, що при невиконанні зазначених вимог державноговиконавця, останній буде мати право накласти на боржника лише штрафні санкції.При зобов’язанні вчинити певні дії державний виконавець не має право накласти арештна грошові кошти та майно боржника.
Так відповідно до ст. 57 ЗУ «Про виконавче провадження» державнийвиконавець має право накласти арешт нагрошові кошти та майно боржника у розмірі суми стягнення. А в нашому випадку внаказі про примусове виконання мирової угоди сума стягнення судом не вказується.
Передивляючись судову практику з зазначеного питання, автор знайшов судовісправи в яких позивачі просили суд не зобов’язати відповідача виконати умовимирової угоди, а стягнути грошові кошти по мировій угоді. Враховуючи те, щотакий спосіб захисту прав законодавством не заборонений, суди в своїй більшостівиносили позитивні рішення з цього питання.
З метою уникнення ускладнень при реалізації судового рішення було вирішеноподати позов саме про стягнення грошових коштів по мировій угоді. Але нажальсуд постановив відмовити позивачу у задоволенні таких позовних вимог.Обґрунтування такої відмови було дещо дивне. Суд вказав, що позовні вимоги непідлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано доказів подання навиконання ухвали про затвердження мирової угоди до виконавчої служби.
Позивач в судовому засіданні неодноразово наголошував на тому, що ухвалапро затвердження мирової угоди не є виконавчим документом, оскільки невідповідає вимогам ЗУ «Про виконавче провадження», а тому звертатися довиконавчої служби не має сенсу.
Також позивач наводив численну судову практику в якій суди підтримувалипозицію виконавчої служби та вважали правомірною відмову у відкриттівиконавчого провадження на зазначених підставах.
Дивно також те, що суд навіть не поцікавився у відповідача чи виконав вінумови мирової угоди. Позивач зі свого боку надав суду виписку з банківськоїустанови про відсутність надходжень будь-яких грошових коштів від відповідача.Але суд чомусь взагалі не розглядав питання виконання мирової угоди тазосередився на питанні чому позивач не звернувся до виконавчої служби зухвалою, яка не є виконавчим документом.
Не погоджуючись із даним рішенням суду позивачем було подано апеляційнускаргу. Але суд апеляційної інстанції також не взяв до уваги наведені аргументиапелянта та відмовив йому у задоволенні скарги.
З цього приводу варто зазначити, що досить часто суди чомусь захищають самеборжників, відмовляючи при цьому в захисті своїх порушених прав кредитору наоснові надуманих формальних підстав, хоча в нашому випадку боржник взагаліігнорував всі ухвали та засідання суду.
Враховуючи таку мотивацію судових рішень було вирішено подати ухвалу прозатвердження мирової угоди на виконання до виконавчої служби. Але, як іочікувалось, державна виконавча служба відмовила стягувачу у відкриттівиконавчого провадження на тій підставі, що ухвала не відповідає вимогамвстановленим для виконавчих документів, вказаних у ЗУ «Про виконавчепровадження».
З моменту укладання мирової угоди пройшло вже більше року, але внаслідокневрегульованості законодавства щодо примусового виконання мирової угоди тарізних думок суддів та інших державних органів щодо одного і того ж питання, стягувачдо сьогоднішнього дня не може захисти свої права належним чином.
Як вже зазначалося вище, інститут укладання мирової угоди направлений нашвидке та найменш ускладнене врегулювання спірних відносин. Але, нажаль, напрактиці складається ситуація при якій цей інститут діє з точністю навпаки.