Слабкість зовнішня – похідна від внутрішньої
Закінчився черговий раунд міжнародних переговорів у рамках так званого Мінського процесу. Хоча, дійсно, неповтратної “ зради ” не сталося, процес йде не в кращу сторону. Європейські “ союзники ” де-факто підтримують тиск Кремля, домагаючись легалізації бандитських утворень на Донбасі. Навіть порівняно з 2014 Київ набагато глибше обмежений зобов’язаннями – вже не фізична особа екс-президента Кучми підписує угоди, а сам Порошенко активно обіцяє якісь заходи, спішно відступаючи за лічені дні (фактично здавши позиції, бо ж місія ОБСЄ на кордоні – лише для галочки, а контроль над транзитом зберігатиме Путін). Більшість населення України не підтримує капітуляції, але й не знає, що робити з війною, Донбасом та Мінськом. То ж Президент і хитається, мов в'юн на сковорідці. Різні експерти закликають наслідувати інші держави, що виступали консолідовано і до кінця в умовах випробувань. Однак у них не було головної проблеми України – внутрішньої роз ’ єднаності.
Царство, яке розділиться в собі, не встоїть – говориться ще у Біблії. Слід вирішити головні суперечності всередині країни. Їх дві – соціальна несправедливість і культурний конфлікт. Першу демонструють підсумки електронного декларування чиновників та реакція зубожілого населення. В умовах кризи, війни, заборгованого бюджету чиновники не те що багатші за бізнесменів, але й за еліту багатьох розвинених країн. Вони шляхом використання корупційних механізмів привласнили більшість майна народу, нації, який намагаються задовільнити подачками на зразок зростання мінімальної зарплати. Але диспропорція в незаслужених доходах настільки очевидна, а українці ментально підготовлені до потреби відновлення справедливості, що класовий конфлікт чиновників та обкраденої більшості триватиме, руйнуючи внутрішню стабільність. Можна вирішити питання шляхом повернення податків з привласнених коштів, націоналізації, але нинішній уряд на це не піде – бо ж і представляє багату меншість, що не знає, як би їй встояти, сидить на валізах до Багам і Кіпру. Як в таких умовах власнику Рошену захищати національні інтереси перед потужними сусідами?
Ще більш небезпечна проблема – культурний конфлікт, оскільки тут п’ята колона набагато чисельніша. Під гаслами “єдина країна – єдіная страна” супертемпами триває зросійщення, легалізація російськомовних як головного елементу української політичної нації. Газети, телебачення, інтернет – майже поголовно російськомовні, катастрофічна ситуація в бізнесі. Державна мова залишається для культурних заповідників і селюків з екзотичними танцями. Міста, майбутнє – окуповані російською. Ідеологічна підтримка перетворення України в “дємократічєкую Расєю” ллється з усіх сторін, граючи на руку інтересам відновлення Московської імперії – байдуже, в якій іпостасі. Паралельно майже відсутнє відчуття тяглості нинішньої війни з подіями часів козаччини, УНР, 1940-х рр. Для багатьох “ русскоязичних українцев ” в усьому винен божевільний тиран Путін, який розділив братні народи. Відповідно питання – за що ми воюємо? Це послаблює волю до опору, підтримує ідеї капітуляції (хоча б перед майбутньою демократичною Росією). З іншого боку, етнічна більшіть відчуває себе загнаною в резервації, дискримінованою. Вона не вірить цій державі, яка видається не їхньою, і цій еліті – як політичній, так і інтелектуалам – вилупкам “русского міра”. Відповідно, крім патріотичної меншості, зростає бажання пересидіти війну – а в гіршому випадку посилюється ворожнеча до влади.
Зрозуміло, що без вирішення внутрішніх конфліктів не те що перемога, а банальна консолідована позиція суспільства, на яку може опертись влада, неможлива. Слід відновити соціальну справедливість, покарати винних у розкраданні народних багатств, і наповнити державу дійсно українським змістом – від мови та культури до україноцентричного погляду на світ. Іншого виходу немає.
