Діти з інтернатів після евакуації: повернення в нікуди

Мене завжди вражала стійкість дітей. Вони здатні адаптуватися до складних обставин і долати труднощі, й добре, коли є хтось поруч. Мій досвід роботи з дітьми з інтернатів, які повертаються в Україну після евакуації, змушує все частіше замислюватися: чи готове суспільство підтримати їх на цьому непростому шляху.

Молодші діти ще знаходять притулок у дитячих будинках сімейного типу (ДБСТ) або прийомних сім’ях. Але старші: їм 18, і вони «повертаються для навчання». На папері це звучить обнадійливо. Проте реальність інша: ці діти часто не мають жодних соціальних зв’язків, дому чи навичок самостійного життя. У найкращому разі їм надають місце в гуртожитку навчального закладу, деяку допомогу — і все.

Мені, як директорці благодійного фонду, що опікується українськими дітьми, телефонували такі діти. Вони просили допомогти знайти роботу, бо їм не вистачає грошей навіть на базові потреби. Ці дорослі діти не знають, як написати резюме, куди звернутися, як спілкуватися з роботодавцями. Інтернат забезпечував їм усе — від харчування до медичної допомоги. Але після 18 років вони залишаються наодинці зі світом, де ніхто на них не чекає. І це стосується не лише тих, хто повернувся з-за кордону, а й дітей, які випускаються з інтернатів всередині країни.

Діти – стратегічний ресурс країни

Сьогодні діти-сироти є невидимим ресурсом для країни. Це парадоксально, адже кожна дитина, незалежно від походження чи життєвих обставин, має потенціал. Ці діти можуть стати кваліфікованими фахівцями, підприємцями, вчителями, військовими — тими, хто рухає державу вперед. Але чи стане це реальністю, залежить від нас.

Інвестиції в адаптацію дітей-сиріт — це не просто соціальний обов’язок. Це стратегічне рішення, яке може підсилити державу в майбутньому. Кожен сирота, якому вдалося знайти своє місце в житті, стає прикладом успішної інтеграції, що, своєю чергою, позитивно впливає на економіку та соціальну стабільність.

Під час війни дітей, позбавлених батьківського піклування, стало більше, і буде ще більше. Ці проблеми треба вирішувати системно. Навіть якщо дитина була у хорошому інтернаті, але він залишився на окупованій території, то у неї немає навіть того мінімального контакту з персоналом інтернату, з місцевими жителями. Якщо у них було житло від батьків чи родичів, яке могло б стати їхнім після 18 років, то тепер те житло залишилося на окупованій території.

Перед якими труднощами постають діти-сироти

Діти, які виховуються в інтернатах, стикаються з низкою викликів, що ускладнюють їхню інтеграцію в суспільство. Позбавлені сімейного тепла та підтримки, вони змушені вчитися самостійності в умовах, що не завжди сприяють цьому. Нижче наведено основні проблеми, з якими вони стикаються:

• Відсутність навичок самостійного життя. Багато дітей, особливо ті, хто тривалий час перебував в інтернатних закладах, не мають необхідних навичок для самостійного проживання, таких як приготування їжі, управління фінансами та догляд за собою.
• Соціальна ізоляція. Проживання в інтернатах обмежує можливості для соціалізації та інтеграції в суспільство, що призводить до ізоляції та браку соціальних зв'язків.
• Стигматизація та упередження. У суспільстві досі існують стереотипи та упередження щодо дітей-сиріт, що ускладнює їх інтеграцію в громади та прийняття їх як рівноправних членів суспільства.
• Нестача підтримки в громадах. Багато громад не мають розвиненої інфраструктури та послуг підтримки для дітей-сиріт, таких як доступне житло, служби супроводу та реабілітаційні центри.
• Обмежений доступ до освіти та працевлаштування. Діти-сироти часто стикаються з перешкодами, коли намагаються здобути якісну освіту або влаштуватись на бажану роботу – це обмежує їхню фінансову незалежність та можливості для самореалізації.

Що можна зробити вже зараз

Тут ми говоримо не про поодинокі грантові програми чи тимчасові курси. Йдеться про системну підтримку:

• Створити адаптаційні центри. Це простори, які допоможуть дітям навчитися базових життєвих навичок: від планування бюджету до побутових справ.
• Підтримати профорієнтацію. Діти мають знати, які професії їм доступні, і отримувати конкретну допомогу у працевлаштуванні.
• Запровадити програми менторства. Волонтери чи спеціалісти можуть супроводжувати дітей у перші роки їхнього дорослого життя.
• Стимулювати громади. Роль місцевих ініціатив у підтримці дітей-сиріт має бути визнана на державному рівні.

І просто зустрічати дітей після евакуації, коли по цей бік кордону на них ніхто не чекає.

Наприкінці 2024 року уряд України затвердив Стратегію забезпечення права кожної дитини на зростання в сімейному оточенні на 2024–2028 роки. Документ ґрунтується на принципах деінституалізації, які прийняті в європейських країнах. Одна з цілей успішної реалізації стратегії до 2028 року зазначена так:

"Забезпечити можливості дітей та осіб, які мають досвід альтернативного догляду та виховання, налагоджувати соціальні відносини, що сприяли б їхній успішній інтеграції у життя громад".

Зокрема, передбачається підготовка таких дітей та молоді віком від 14 до 23 років до самостійного життя у громадах. Це важливий крок, але щоб він дав реальні результати, потрібно зробити ще багато роботи. І саме від нашої готовності діяти зараз залежить, чи зможуть ці діти стати успішними дорослими, які будуть розвивати нашу країну.

Усі ми вчимося жити у новій реальності та адаптуємося до змін. Але діти-сироти та ті, хто повертається з евакуації, не мають запасу часу. Їм потрібна підтримка вже зараз. Якщо ми не допоможемо їм знайти своє місце у житті, вони можуть стати жертвами безробіття, злочинності або психологічних травм. Про них майже не говорять, їхні проблеми залишаються невидимими, і саме тому важливо привернути увагу суспільства, влади та міжнародних організацій, щоб разом знайти рішення.