Спалах з Півночі
Ми живемо в умовах, коли гібридність міжнародних відносин стала реальністю. Тому розглядати появу в Україні понад сотні звільнених Лукашенком з ув’язнення громадян Білорусі варто в контексті сучасної міжнародної ситуації. Також варто враховувати людожерське прагнення самого Лукашенка продемонструвати власну значущість.
13 грудня понад сто колишніх ув’язнених з Білорусі перетнули український кордон. Для розуміння – це менше 10% від загальної кількості політичних в’язнів, які утримуються за ґратами у Білорусі. Проте це було наймасовіше одночасне звільнення за останні місяці, відтак подія виглядає справді непересічною та вартою уваги. Звільнених зустрічав особисто керівник ГУР Кирило Буданов. Варто пригадати, що кілька тижнів тому Лукашенко «в якості жесту доброї волі» передав Україні 31 громадянина нашої країни, які відбували покарання у в’язницях Білорусі. Була серед них і 18-річна Марія Мисюк, яку білоруські спецслужби затримали ще неповнолітньою. Тобто український маршрут депортації власних дисидентів у Лукашенка відпрацювали завчасно.
Серед тих, кого білоруський режим фактично викинув до України – банкір Віктор Бабарико, найбільш популярний у 2020 році потенційний опонент Лукашенка, якому не судилося стати кандидатом в президенти, Марія Колесникова, співробітниця штабу Бабарика та активна учасниця трійки Тихановська – Колесникова – Цепкало, що виступала колективним модератором протестів у Білорусі у серпні 2020 року. В Україні чимало фахівців гуманітарної сфери знають Олександра Федуту, адвокат Максим Знак менш відомий широкому загалу, проте від того не став менш цікавим. Твердо стоїть на націонал-демократичних позиціях Павел Северинець. Привернув увагу своєю позицією Уладзімір Лабкович – правозахисник з центру «Вясна», лідера якого Алеся Беляцького також відпустили з-за ґрат 13 грудня. Однак є нюанс: Беляцький та група іноземних громадян, які перебували у білоруських в’язницях, поїхали до Вільнюса. Очевидно, спецпредставнику Трампа по Білорусі Джону Коулу було необхідно продемонструвати черговий «успіх» 47-го президента США.
Чому звільнені білоруські в’язні не поїхали вже традиційним маршрутом до країн ЄС? Якщо говорити про Литву, то там зараз доволі хиткими є позиції Світлани Тихановської, лідерки білоруських демократичних сил, що побудувала систему «координаційної монархії» на гроші західних донорів. Уряд Інги Ругінене переживає перманентні політичні кризи різного масштабу, і Литві все важче демонструвати безпрецедентну гостинність щодо Тихановської та її команди. Звучать припущення, що Офіс Світлани Тихановської та Об’єднаний Перехідний Кабінет переїдуть з Литви. Проте є і ще одна причина незвичайної логістики: адміністрація Трампа вирішила зняти санкції з «Білоруськалія» - одного з провідних постачальників відповідних добрив на світовий ринок. Проте цього рішення замало для інтенсифікації повернення білоруських добрив на світовий ринок – традиційно їх вивозили через морські порти. Логістика білоруського поташу є предметом окремих переговорів, під час яких розглядаються порти не лише Литви та Польщі, але і України. «Нічого особистого – лише бізнес», - говорять у Вашингтоні. Ці слова добре чують у Мінську, вимагаючи від Вільнюса повноцінного міждержавного діалогу.
До речі, про Польщу. Здавалося, що останнім часом відносини між Варшавою та Мінськом поступово покращуються, польська влада нещодавно відкрила два пункти пропуску на кордоні. Проте серед звільнених політичних в’язнів не виявилося Анджея Почебута – білоруського журналіста, одного з лідерів Союзу поляків Білорусі. Послідовний критик Лукашенка відмовляється прохати диктатора про помилування, і той діє відповідним чином. Польська влада не може толерувати подібну політику Лукашенка.
Залишається нез’ясованим до кінця, чому квартет колишніх політв’язнів, які опинилися в Україні, вирішив оперативно вийти на спілкування з пресою, буквально за добу після звільнення. Сумнівно, що їх нічому не навчив досвід Сергія Тихановського, якому непросто після виходу на волю розставляти правильні політичні акценти. Проте Віктор Бабарико, Марія Колесникова Олександр Федута та Уладзімір Лабкович 14 грудня майже годину спілкувалися з представниками медіа. Кілька нюансів: представників глобальних медіа було наче більше, ніж білоруських та українських, проте вони не виглядали топовими кореспондентами. Певної пікантності ситуації додає телефонна розмова Володимира Зеленського з Марією Колесниковою та колективне спілкування шістьох колишніх в’язнів з українським президентом, яке відбулося 15 грудня. Незалежно від того, хто організував ці комунікації, їх варто розглядати у ширшому міжнародному контексті, адже Зеленський того дня проводив напружені міжнародні переговори.
Позиція Віктора Бабарика та Марії Колесникової, висловлена на українській землі, виглядала, м’яко кажучи, обережною. З одного боку, диявол у деталях: у Бабарика за ґратами залишився син, а у Колесникової у Білорусі проживає батько. Однак балансувати між розумними та красивими знаковим для БДС-табору фігурам протягом довгого часу не вийде, надто велика прірва сформована між Україною та Росією широкомасштабною агресією останньої.
Звільнені білоруські політичні в’язні не мають наміру у масі своїй перебувати в Україні довше, ніж їм зроблять необхідні для виїзду документи. У цьому немає нічого дивного. Активність представників БЧБ-табору на українській землі має здебільшого поодинокі прояви, навіть знаковий підрозділ – Полк Кастуся Калиновського – переживає не найкращий часи. На волю вийшли політичні опоненти Лукашенка, з яких зброю до рук візьмуть хіба що одиниці.
Схоже, що найцікавіше у процесі змін політичних пріоритетів опонентів Лукашенка, які не наважуються назвати себе білоруськими опозиціонерами, відбудеться навесні 2026 року. На третю декаду травня заплановано вибори до Координаційної Ради білоруських демократичних сил, яким має передувати публічний звіт Світлани Тихановської про свою роботу перед нинішнім складом Координаційної Ради. Є підстави припускати не лише активізацію команди Бабарика, але і остаточне політичне розлучення Світлани та Сергія Тихановських.
У році, що минає, білоруські демократичні сили зазнали низки дошкульних ударів від спецслужб Лукашенка: загадково зникли Анжеліка Мельникова та Анатолій Котов, фонди ByHelp та BYSOL опинилися в епіцентрі скандалів різної природи, силовики Лукашенка методично виявляють в країні тих, хто співпрацював з проєктом «Білоруський Гаюн». Колишнього «калиновця» Василя Веремейчика затримали у В’єтнамі та передали до Білорусі, сам ПКК переживає процес сегментації на окремі підрозділи. Тривожна тенденція: громадян Білорусі, які підписують контракти з російською армією, стає більше за охочих приєднатися до лав Сил Оборони України.
Констатувати кризові явища у біло-червоно-білому середовищі мало, потрібно змінювати політику та підходи. Білоруським демократичним силам, які отримали кадрове поповнення з-за ґрат, доведеться максимально дистанціюватися від політичної практики білоруського режиму. Це означає поступове розмивання позицій Тихановської та її попутників та появу нових бажаючих говорити від імені білоруського народу. До речі, якби багато їх не було, реальні зміни можуть відбутися лише всередині Білорусі.
Що в цій ситуації варто робити Україні? Перш за все, утримати власні позиції в умовах безпардонного тиску з боку адміністрації Трампа та пам’ятати, що амбіції Лукашенка краще приборкувати колективними діями, скажімо, у форматі Люблінського трикутника. Навіть недосконала стратегія дій стосовно Білорусі буде кращою за нинішній вакуум розуміння подій за тисячею кілометрів спільного кордону.
