Дипломатія кадрових помилок

5 вересня міністр закордонних справ Андрій Сибіга відзначив рік перебування на своїй посаді. Його управлінська манера та формат спілкування з медіа суттєво відрізняється від поведінки Дмитра Кулеби (той не отримав призначення на дипломатичну службу). Втім, Кулеба не один такий – ціла когорта досвідчених українських дипломатів продовжують «гріти банку», а не захищати інтереси держави. Щодо Сибіги, то він після роботи послом у Туреччині кілька років працював заступником керівника ОП, а з квітня 2024 року став першим заступником міністра закордонних справ. Якраз тоді розмови про несприйняття Андрієм Єрмаком Дмитра Кулеби посилилися, і на початку осені вони перетворилися на кадрове рішення.

Добре помітний, фактурний міністр закордонних справ в українських дипломатичних колах має прізвисько «Mr.Big», яке має відображати його амбіції. У липні Андрій Сибіга повідомив про нову структуру МЗС, яка має відповідати зовнішньополітичним потребам країни, яка воює, проте конкретики широкій громадськості поки не дісталося. Публічна відмова толерувати русифіковане написання назви столиці України, доручення перекласти українською мовою основоположні міжнародні документи свідчать, що комунікаційна команда Сибіги працює доволі ефективно. Щоправда, в українських реаліях це далеко не гарантує тривалої та успішної кар’єри: коридорами МЗС вже повзуть чутки про можливе підвищення нинішнього першого заступника міністра Сергія Кислиці. Той має репутацію доволі жорсткого управлінця, спроможного вимагати від підлеглих активізації. І головне слово тут залишається за Банковою

Хочу наголосити, що Володимир Зеленський став далеко не першим українським президентом, який активно впливає на зовнішню політику держави. Зрештою, це його конституційна прерогатива, до того ж у питанні призначення послів у нашій країні традиційно існує здвоєний центр. Їх кандидатури визначає МЗС, а остаточно затверджує президент своїм указом.

Україна, на відміну від низки європейських країн, навіть в умовах війни з Росією не відмовилася від практики політичних призначень на посаду послів. Досвід ексміністра оборони Андрія Тарана, який кілька років представляв Україну в Словенії замість отримання статусу підозрюваного про зрив державного оборонного замовлення у 2020-2021 роках, українську владу нічому не навчив. Ба більше – послом до США їде Ольга Стефанішина, колишня віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Підготовкою до вступу України до ЄС чиновниця опікувалася понад 5 років, проте виграла підкилимну боротьбу у Рустема Умерова, якому довелося задовольнитися посадою секретаря РНБО.

Стефанішина також має у пасиві два кримінальних провадження різної ступені свіжості, відтак виникає питання, чи зможуть українські правоохоронні органи відправляти слідчих за океан. Чому до Вашингтону делегована колишня кураторка євроінтеграції? Логічної відповіді на це запитання немає, розраховувати, що Дональд Трамп зацікавиться амбітною білявкою – припущення хибує на кіношну логіку. До американського істеблішменту необхідно шукати інші підходи, ніж розраховувати на диво. І не варто забувати, що команда Трампа робить ставку на прагматичні дії, не виключено, що швидка видача агреману Стефанішиній – це прелюдія до спроби її використати в інтересах США, шантажуючи наявними компрометуючими обставинами.

До речі, призначення Валерія Залужного на посаду посла України у Велікій Британії складно оцінити інакше, ніж почесне заслання. Відставка з посади головнокомандувача Збройними Силами через політичні ревнощі глави держави спричинила відрядження до Британії, де до досвіду Залужного ставляться з повагою та увагою. Однак чи відповідає його потенціал завданню пожвавлення відносин з Великою Британією – питання все ще риторичне.

У грудні 2022 року Олеся Ілащук, яка не мала дипломатичного досвіду, була призначена послом України в Болгарії. Попередній досвід у сфері гештальт-терапії та сексології викликав обурення прогресивної громадськості. Однак пані Ілашук виявилася послідовною у прагненні працювати на користь України, і зуміла знайти спільну мову з тамтешнім істеблішментом. Болгарський політикум непростий, у ньому намішані євроатлантичні та проросійські впливи, які заохочує мадам Мітрофанова – представниця Росії у Болгарії. Відомо, що Олесі Ілащук дієво допомагають радник-посланник Анна Тертична та лідерка української діаспори в Болгарії Олена Коцева.

Пів року очікувала на призначення послом України в Омані Ольга Селих – ще одна ентузіастка дипломатичного служіння державі, за плечима якої до призначення на посаду не було жодного досвіду роботи на дипломатичній службі. Звісно, можна говорити про те, Сполучені Штати в Омані також представляє жінка – Ана Ескроджима. Проте американська колега Селих не лише є кадровою дипломаткою, але і керує в Омані штатом з 300 працівників. Чи матиме Україна такі можливості? Питання залишається риторичним.

Доцільність попереднього дипломатичного досвіду можна показати на простих прикладах. Вадим Омельченко працює Надзвичайним та Повноважним Послом України у Франції вже понад 5 років, свого часу його призначення також викликало дискусію в експертному середовищі А тепер задача з зірочкою: спробуйте знайти на сайті посольства текст його інтерв’ю одній з провідних французьких газет. При цьому Вадим Омельченко періодично з’являється в ефірах французьких телеканалів, відвідує університети. Його колега, Олексій Макєєв, який представляє Україну у Німеччині, медійно набагато більш активний, хоча і був призначений до Берліна у вересні 2022 року. До речі, Макєєву у грудні минулого року видали «чорну мітку», анонсувавши його заміну нинішнім послом України в Ізраїлі Євгеном Корнійчуком. Щоправда, поки цієї заміни не відбулося, хоча подібні анонси роботу посла не полегшують.

Мені відомий випадок, коли професійний дипломат пропрацював на посаді посла у одній з країн ЄС, яка послідовно підтримує Україну, менше року (зазвичай відрядження керівника дипломатичного представництва України триває три-чотири роки). Причина – спікер парламенту Руслан Стефанчук залишився незадоволеним тим, як його прийняли у цій країні. Чи варто дивуватися після цього, що Сергій Корсунський, який чотири роки працював послом у Японії, після відставки вирішив залишити дипломатичну службу?

МЗС офіційно визнав, що біля 1% дипломатів різних рангів не повертаються до України після завершення закордонних відряджень. Поінформовані джерела стверджують, що цей відсоток суттєво вищий. І як тут не згадати затриманого угорським спецназом у центрі Будапешта колишнього українського дипломата Сергія Александрова, у якого виявився… російський паспорт. Цілком можливо, це ворожа ІПСО, проте нескладно здогадатися, що РФ наполегливо пропонує власне громадянство українським дипломатам, які ухвалюють рішення не повертатися додому.

Проте Україні вдалося вписати власну сторінку до світової історії дипломатії: двоє поспіль колишніх генеральних прокурорів очолили посольства України в європейських країнах. Ірина Венедиктова – у Швейцарській Конфедерації, а Андрій Костін – у Королівстві Нідерланди. Не зайвим буде нагадати, що обидва юристи у 2020 році отримали мандати парламентаріїв за списками «Слуги народу». На жаль, статус «своєї людини» поки не дозволив ані Венедиктовій, ані Костіну проявити себе на посаді посла.

Україна потерпає від дипломатії кадрових помилок. За бортом дипломатичної служби залишаються десятки фахових міжнародників, тоді як представляти державу в умовах війни отримують можливість функціонери з хіба що базовою підготовкою. Цього може бути недостатньо для зміцнення авторитету України, адже цей процес потребує роботи у форматі 24/7.

P.S. Інформаційна кампанія проти Дмитра Кулеби, роздмухування теми про його втечу за кордон навряд чи зможе приховати недолугу логіку урядової заборони залишати межі України власникам рангу Надзвичайний та Повноважний Посол. Замість використання колишніх високопоставлених дипломатів як елементів «м’якої сили», спроможних просувати національні інтереси у світі, їх закривають всередині країни. І дуже не схоже, що ця ініціатива належала саме Юлії Свириденко.