Сьогодні, 29 серпня, День пам’яті загиблих захисників України. Пам’ять про них повинна бути не лише вічною, але і щирою Широкомасштабне вторгнення Росії в Україну триває вже понад 3,5 роки, і за цей час війна так чи інакше торкнулася кожного. Практично кожен з нас пережив гіркоту втрати – рідного, друга, колеги, сусіда.

Я завжди пам’ятатиму свого сусіда Ореста, який у січні 2022 року плескав та посміхався колядуванню діточок, а у березні 2023-го загинув під Бахмутом. Такі приклади є, мабуть, у кожного та кожної з нас.

Нещодавно мені на очі потрапив емоційний, гіркий пост Геннадія Сікалова про відсутність культури вшанування загиблих воїнів. Сікалов служить у 129 бригаді ТрО, і він обурився цим, навів приклади, як прощаються з загиблими на Заході. З ним складно сперечатися

Ми насправді не розуміємо, що Друга світова війна для нас НЕ закінчилася, адже останній її солдат ніколи не буде похований. Хоча у Радянському Союзі спромоглися споруджувати монументи Невідомому Солдату (це, до речі, не лише радянська традиція, подібні пам’ятники є у багатьох державах), проте після 1945 року так і не змогли дати відповідь про точну кількість загиблих захисників СРСР. Досі оперують різними цифрами і словами, які приписують Георгію Жукову «Бабы еще нарожают». Мій колишній однокурсник Святослав протягом тривалого часу займався пошуковими роботами, і він був вражений тим, наскільки ганебно ховали бійців РСЧА.

Очевидно, що ми повинні створювати власну меморіальну традицію. Дозволю собі припустити, що в Ізраїлі культура повідомлення про загибель воїну ЦАХАЛ його родині є елементом процесу зміцнення та підтримки обороноздатності країни. Для України особлива процедура вшанування потрібна, щоб довести, що ми назавжди відмовилися від людожерських радянських підходів у цьому питанні

Відключити

Я припускаю, що тригером для Геннадія Сікалова стало повідомлення про повернення 6 тисяч (!!!) тіл наших захисників з Росії. Їх розвезли вагонами-рефрижераторами по різних обласних центрах, щоб провести процедуру упізнання, ідентифікації та змінити статус «зник безвісти» на «загинув за Батьківщину». Кремль зробив це навмисне, намагаючись розхитати ситуацію всередині українського суспільства

Масштаб втрат України у Війні за незалежність потребує від влади та суспільства предметного обговорення процедури вшанування загиблих, а не бізнес-суперечок за право будувати Національний військовий меморіальний цвинтар. Цей елемент – усвідомлення втрати та вшанування загиблих захисників – серед іншого, повинен бути частиною національної ідентифікації. Інакше кажучи, ми повинні навчитися прощатися та вшановувати, щоб вижити та перемогти.

Вічна пам’ять всім, хто загинув для того, щоб могли жити ми. Вічна пам’ять та вічна слава...