Шок-контент і журналістська етика
Я вжахнувся, дізнавшись про вбивство, яке сталося в Полтаві ще на початку жовтня. Школяр на вулиці "доколупався" до чоловіка в неадекватному стані, подумавши, що то наркоман, завдав йому удару чи ударів, знявши це на відео. Чоловік помер. Потім з'ясувалося, що він напився, бо в нього померла мати.
Але ще більше мене вразили дії деяких "ЗМІ". Відео побиття спершу з'явилося в анонімному телеграм-каналі. Деякі медіа не просто показали його, а й навіть не "забльорили" обличчя. Це — цинічне порушення принципів журналістської етики, зокрема, принципу поваги до приватності та "табу" на контент, який може шокувати.
Які емоції пережили знову, за два місяці після загибелі, родичі й близькі цього чоловіка? Які емоції переживе ще неодноразово його донька? Яким узагалі суспільним інтересом можна пояснити такі дії "медіа"? Навіть у мене, дорослої людини, вистачило сил лише на кілька кадрів.
Постає навіть запитання, чи етично було взагалі робити такі новини. Але, на жаль, часто саме публічний розголос сприяє пришвидшенню розслідування. Тому саме в цьому суспільний інтерес і потреба встановити справедливість переважили право на приватність.
Але принципу "не нашкодь" варто було дотриматися й тут, адже ані обличчя, ані оприлюднені й побачені глядачами подробиці не вплинуть на розслідування. Усього цього не повинно було бути у нормальних ЗМІ.
Те ж стосується оприлюднення особистої інформації школяра. З ним хай суд розбирається та поліція, однак так само: чим завинили його близькі й родичі, які носять таке ж прізвище? Для них це стигма на все життя. Прямо зараз, імовірно, у них почнуться проблеми на роботі та з сусідами.
Чи вартує це все розголошення "сенсаційної" інформації у новинах? На мій погляд, ні.
Схожий випадок стався в Америці у 2012 році. У метро Нью-Йорка один чоловік під час сварки штовхнув на колії іншого. У цей момент із тунелю вилетів потяг. Чоловік не встиг вибратися, машиніст не встиг загальмувати, й нещасний загинув.
На пероні перебував фотограф і зробив знімок за секунду до зіткнення. На ньому зображений цей чоловік, який дивиться у бік потяга, що вже виїжджає з тунелю. Одна рука його — на пероні. Світлина вийшла у "Нью-Йорк Пост" із заголовком "Цей чоловік помре за мить".
У медіасередовищі США розгорнулася дискусія: чи етично було публікувати цю фотографію? Її автор стверджував, що спалахом намагався привернути увагу машиніста. І перебував надто далеко, щоб допомогти чоловікові.
Але навіть не це, а саме́ "смакування" трагедії викликало обурення. Адже це була не суспільно значуща інформація, не ілюстрація до статті про, наприклад, відсутність огородження в метро, а просто, як би сказали в нас, "хайпова новина".
Та українська журналістика, на жаль, за невеликою кількістю винятків, існує десь у паралельній реальності й такими проблемами у 9 із 10 випадків не переймається. І кодекс журналістської етики стосується не всіх, хто проголосив себе "журналістом".
Я вважаю, що в таких випадках наша "робота людини" пріоритетніша за "роботу журналіста". Саме тому принаймні обличчя чоловіка, кров й інші приголомшливі подробиці необхідно було розмити, "забльорити", аби не завдати болю близьким і родичам померлого.
