Кошти мають залишатися у громадах
Лише при переході в системі державних фінансів до принципу, за яким фіксований відсоток податків, що збирається до державного бюджету (40-60%), відразу потрапляє до бюджетів органів місцевого самоврядування - ми маємо шанс подолату екномічну руїну.
Внаслідок економічного планування, що дісталося нам у спадок від СРСР, усі бюджетні кошти осідають у столиці. Регіонам дістаються крихти – 18-20% від усього бюджету. Для порівняння: у Польщі регіонам дістається близько 48% бюджетних коштів, в Австрії – 51% бюджетних надходжень, у Фінляндії — 55%, у Німеччині — цілих 70%.
В Україні ж, попри всі заяви, ресурси концентруються у центрі. І Концепція реформування місцевих бюджетів, ухвалена ще 2007 за прем’єрства Януковича, не виконує свого завдання. Замість того, аби підвищити самостійність регіонів, Мінфін, а не місцеві громади, має виняткове право визначати обсяги видатків місцевих бюджетів. Причому розподіл цих коштів відбувається за формульним розрахунком. І формула ця – однакова для всіх, незалежно від особливостей, специфіки та розвиненості регіону.
В Україні сформована достатньо сильна система місцевого самоврядування. І саме сільські чи міські голови разом зі своїми місцевими депутатами, контрольовані громадою, а не чиновником в Києві, мають вирішувати чи в селі потрібно спочатку будувати школи, ремонтувати дорогу, чи оснастити будинок культури. Сьогодні більшість проблем конкретного села чи міста, які створюють комфортне та гідне життя для кожної людини, не можуть вирішуватися на місцевому рівні. Бо немає грошей.
Логіка існування такої системи розподілу коштів цілком зрозуміла. Тому що сільські чи міські голови постійно залежні від голови районної чи обласної рад, які є ставлениками провладної партії. І від того, наскільки вони лояльні до цієї влади залежить те, чи буде у селі відремонтована школа чи амбулаторія.
Друга причина - централізовані фінанси - це величезна корупційна машина. Сьогодні сільські та міські голови зобов”язані підпусувати рахунки, наприклад, на щебінь, які є вдвічі більшими, ніж вартість щебню на місцевому кар”єрі. Тому що саме рішеня про те, де саме цей щебінь закупляти приймає УКБ або інший підрозділ районної чи обласної ради. Абсурдно, ні?
Така система фінансування місцевих бюджетів позбавляє громаду можливості самоорганізовуватися та долучатися до вирішення проблемних питань свого села або міста. З досвіду своєї громадської діяльності я знаю та бачу, що при умові дефіциту коштів громада готова або частину роботи здійснювати своїми силами, своєю фізичною працею, або навіть спільно фінансуванти ті чи інші проекти.
На цьому фоні особливо нелогічно виглядають дії влади, які ще міцніше закручують гайки і без того жалюгідним місцевим бюджетам. Йдеться про скасування дорожнього збору, який сплачували власники автомобілів і гроші з якого йшли на ремонт доріг. Де представникам місцевої влади брати кошти на те, аби латати величезні ями на асфальті, невідомо. Плата за ремонт доріг наразі включена до акцизу на бензин, але місцевим бюджетам від цього ні холодно, ні гаряче, адже й ці гроші, за традицією, осідають у Києві. Це при тому, що дороги – головний біль будь-якого українського регіону.
Ще одна проблема, яка фактично обезкровлює області України – ситуація, коли великі компанії сплачують податки за місцем реєстрації, а не фактичного перебування і господарської діяльності. Всім зрозуміло, що більшість нафтогазових підприємств, банків, енергогенеруючих компаній тощо зареєстровані в Києві. Відповідно, податки від їхньої діяльності направляються до центру, а місцеві бюджети – порожні.
Потрібно якомога швидше перейти до реалізації Конвенції реформування місцевих бюджетів. Теза «кошти мають залишатися у громадах» має стати не декларацією, а поштовхом до конкретних дій. 30-60% коштів має одразу розподілятися до місцевих бюджетів, збори з акцизу на бензин, які цільово спрямовуються на ремонт доріг, за аналогічним принципом відразу потрапляють до місцевих бюджетів. А компанії сплачують податки у той бюджет села чи міста, де здійснюється їх фактична діяльність.
