Відповідно до статті 1216 ЦК України cпадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Стаття 1217 вищевказаного кодексу передбачає порядок спадкування, який здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до положень статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належати спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтею 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов`язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Як відомо, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК УКраїни). Проте, Заповідач під час складання заповіту не завжди піклується про реальну можливість його виконання та наслідки, які можуть виникнути. Заповідач часто забуває внести зміни до нього у зв'язку з виділенням паю в натурі (за життя) та перетворенням у земельну ділянку сільськогосподарського призначення. Після смерті Спадкоємець звертається до нотаріуса із заповітом, де отримує відмову, оскільки не набув права. Після чого спадкоємець звертається до суду.

У мережі інтернет на різноманітних форумах існує багато варіантів консультацій по даній проблемі. Прихильники однієї версії вважають, що в разі заповідання земельної частки (паю), яка перестала існувати, до спадкоємця не переходить право власності на утворену, внаслідок виділення в натурі, земельну ділянку. Інші фахівці у своїх міркуваннях посилаються на п.17 Перехідних положень Земельного кодексу України, у яких зазначено, що сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

Існують і такі версії, що “нотаріусу достатньо принести довідку, у якій буде зазначено про формування земельної ділянки шляхом виділення в натурі земельної частки (паю)”.

Отже, для того, щоб поставити крапку у цьому питанні, його потрібно вирішити у судовому порядку.

02 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, вирішуючи вищевказаний спір, прийняв у справі № 539/1594/17 Постанову, в якій зазначив наступне:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Перша Лубенська державна нотаріальна контора, управління Держгеокадастру у Лубенському районі Полтавської області, Лубенська районна державна адміністрація Полтавської області, про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5322887000:07:003:0047 від 13 серпня 2003 року серії ПЛ № 094207, виданий ОСОБА_3 на підставі розпорядження Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області від 03 липня 2003 року.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_3 , тітка позивача, склала заповіт, яким вона заповіла позивачеві сертифікат на право на земельну частку (пай) від 20 грудня 1996 року серії ПЛ № 0217945 . 13 серпня 2013 року на підставі розпорядження Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області від 03 липня 2003 року № 303 взамін сертифікату від 20 грудня 1996 року серії ПЛ № 0217945 ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ПЛ № 094207, площею 3,96 га.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла.

Після смерті ОСОБА_3 її земельну ділянку згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 13 серпня 2003 року серії ПЛ № 094207, успадкував ОСОБА_2

Надалі, при розгляді спорів між сторонами щодо спадщини, виявилося, що при оформленні державного акта на право власності на земельну ділянку від 13 серпня 2003 року серії ПЛ № 094207 було допущено описку - неправильно зазначено кадастровий номер.

Позивач вважає, що спадкоємцем спірної земельної ділянки за заповітом має бути саме вона, проте через технічну помилку в державному акті нотаріус не зміг ідентифікувати земельну ділянку відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 13 серпня 2003 року серії ПЛ № 094207 з земельною ділянкою, яку заповіла ОСОБА_3 . Внаслідок цього нотаріус не зміг встановити, що спірна земельна ділянка охоплюється заповітом та склав свідоцтво на право на спадщину за законом на позивача.

Позивач просила визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5322887000:07:003:0047 серії ПЛ № 094207 від 13 серпня 2003 року, виданий ОСОБА_3 на підставі розпорядження Лубенської районної державної адміністрації від 03 липня 2003 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 22 січня  2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на дату відкриття спадщини, право ОСОБА_3, на частку (пай), яке підтверджене сертифікатом, було припинене, а отже підстави для визнання оспорюваного державного акта відсутні.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 10 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 22 січня 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки померла ОСОБА_3 за життя, отримавши державний акт на право власності на земельну ділянку, що передбачає виділ її в натурі, втратила право на земельну частку (пай), тому заповідальне розпорядження щодо майна, яке вибуло з її володіння у заповіті від 09 липня 2002 року не свідчить про порушення спадкових прав ОСОБА_1 внаслідок помилки, яка мала місце у кадастровому номері при виготовлені документації на земельну ділянку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У червні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанції помилково вважали, що у оспорюваному державному акті має місце технічна помилка, а не суттєва помилка, як наголошувала позивач. При цьому у оскаржуваному рішенні суд безпідставно дійшов висновку про те, що у цьому державному акті міститься описка, а не технічна помилка, не посилаюсь при цьому на жодні докази.

Також заявник у касаційній скарзі звертає увагу на те, що поза увагою судів залишилось те, що ця помилка була виправлена вже після виготовлення свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВСЕ №332774 від 23 листопада 2005 року, у якому також був зазначений кадастровий номер земельної ділянки 5322887000:07:003:0047, тобто фактично зовсім інша земельна ділянка та після його пред`явлення для перереєстрації в управління Держгеокадастру у Лубенському районі Полтавської області. Лише тоді було відповідачеві виготовлено інший державний акт, в якому зазначено правильний кадастровий номер земельної ділянки - 532288000:07:004:610.    

Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

У серпні 2018 року ОСОБА_2 на адресу Верховного Суду надіслав  відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому посилаючись на правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

У серпні 2018 року Лубенська районна державна адміністрація Полтавської області надіслала на адресу Верховного Суду клопотання про розгляд справи без участі представника, та зауважила, що при вирішенні справи по суті покладається на думку суду.

У листопаді 2018 року від Першої Лубенської державної нотаріальної контори на адресу Верховного Суду надійшов лист, у якому міститься прохання розглядати цю справу без участі її представника та винести рішення на розсуд суду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судами встановлено, що 09 липня 2002 року ОСОБА_3 , яка доводиться позивачеві тіткою, склала заповіт, згідно з умовами якого заповіла ОСОБА_1 сертифікат на право на земельну частку (пай) від 20 грудня 1996 року серії ПЛ № 0217945 .

13 серпня 2003 року на підставі розпорядження Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області від 03 липня 2003 року № 303 на заміну сертифікату серії ПЛ № 0217945 від 20 грудня 1996 року ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку площею 3,96 га серії ПЛ № 094207, кадастровий номер 5322887000:07:003:0047.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла.

Встановлено, що при виготовленні державного акта на земельну ділянку серії ПЛ № 094207 від 13 серпня 2003 року було допущено помилку - неправильно зазначено кадастровий номер.

Після смерті спадкодавця ОСОБА_3 належну їй на праві власності земельну ділянку на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ПЛ №094207 від 13 серпня 2003 року успадкував ОСОБА_2 , якому було видано свідоцтво про право на спадщину за законом серії ВСЕ №332774 від 23 листопада 2005 року.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Відповідно до положень статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належати спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтею 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов`язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до вимог статті 25 ЗК України при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю).

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (стаття 125 ЗК України в редакції від 31 березня 2006 року).

Законом України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» визначені організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками.

Відповідно до вимог статті 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» право на земельну частку (пай) мають: колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом.

Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.

Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину (стаття 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю (пункт 17 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).

Підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації.

Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) (стаття 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості): розглядають заяви власників земельних часток (паїв) щодо виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок і видачі документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку; приймають рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) (стаття 5 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

За вимогами пункту 9 розділу Х «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 07 липня 2011року № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» до 01 січня 2013 року державна реєстрація земельних ділянок, які передаються у власність із земель державної чи комунальної власності, здійснюється з видачею державних актів на право власності на земельні ділянки. Реєстрація державних актів на право власності здійснюється у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що на дату відкриття спадщини, право ОСОБА_1 , на частку (пай), підтверджене сертифікатом, було припинене.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановив у повному обсязі обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності, та дійшов правильного висновку про відмову у позові.    

Оскільки, позивачем не доведене право на спірну земельну ділянку, допущена технічна помилка не могла вплинути на таке право.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд, з дотриманням вимог статей 89263-264382 ЦПК України повно та всебічно з`ясував обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про залишення апеляційної скарги позивача без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Висновки судів першої та апеляційної інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Доводи касаційної скарги про те, що помилка, яка має місце у оспорюваному державному акті, є суттєвою та підтверджує право власності спадкодавця на іншу земельну ділянку є необґрунтованими, оскільки спадкодавець набула право власності на конкретну земельну ділянку, яка була визначена при виготовленні правовстановлюючих документів, при цьому помилка в кадастровому номері є підставою для її виправлення, а не для визнання державного акта про право на земельну ділянку недійсною з підстав, визначених у позові.

Крім того, з видачею свідоцтва про право на спадщину за законом або за заповітом, правовстановлюючий документ, на підставі якого видається таке свідоцтво втрачає чинність.

У касаційній скарзі заявник, серед іншого,  звертає увагу суду на те, що помилка щодо кадастрового номера спірної земельної ділянки надалі була виправлена під час перереєстрації державного акта за відповідачем в управлінні Держгеокадастру у Лубенському районі Полтавської області.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Оскільки, інші доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400401416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 22 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 10 квітня 2018 року залишити без змін.

Таким чином, Верховний Суд підтвердив законність висновків суду першої та апеляційної інстанцій, які зробили висновок, що оскільки померла особа за життя, отримавши державний акт на право власності на земельну ділянку, що передбачає виділ її в натурі, втратила право на земельну частку (пай), тому заповідальне розпорядження щодо майна, яке вибуло з її володіння у заповіті, не свідчить про порушення прав особи, що претендує на спадщину.

Отже, під час складання заповіту рекомендується звертатись до адвокатів за наданням правничої допомоги, які допоможуть правильно окреслити спадкову масу та підготувати необхідні документи задля уникнення проблем спадкоємців у майбутньому.

Підготовлено у співавторстві з адвокатом Оксаною Бондаренко (м.Київ)