"Північний потік-2", Протасевич, Путін та референдум. Чим ризикує Україна

Натомість, певні штучні процеси всередині країни можуть пришвидшити розчарування людей в західних партнерах. У травні сталося одразу декілька подій, які помітно вплинуть на політичний ландшафт України в майбутньому. Вони так чи інакше пов’язані зі Сполученими Штатами Америки, їх зовнішньою політикою власних інтересів, а також не прихованим невдоволенням окремими діями нашої влади. 

Подія перша

На початку травня до України завітав Держсекретар США Ентоні Блінкен. Після санкцій проти телеканалів, а також Віктора Медведчука, вирішення кризи з Конституційним судом та запуску судової реформи українська влада сподівалася на гідну оцінку зусиль. Але Ентоні Блінкен розкритикував уряд за зміну керівництва “Нафтогазу” без участі наглядової ради, що ставило під сумнів реформу корпоративного управління. І хоча влада декларує, що ця реформа є пріоритетною, на останній прес-конференції Президент чітко дав зрозуміти, що він не буде орієнтуватися на думку західних партнерів у вирішенні внутрішніх українських питань, захищаючи дії уряду. Фактично, під виглядом незалежності від зовнішнього управління ми демонструємо, що можемо в будь-який момент порушувати домовленості, відступаючи від реформування, на яке нам виділяють гроші. Але якщо ж зміна менеджменту “Нафтогазу” викликана об'єктивними чинниками, то за цим мають послідувати гучні розслідування його діяльності.  Це важливий момент для розуміння подальшої ситуативної конструкції, що склалася на українському напрямку. 

Подія друга

В нашій країні сьогодні зусиллями традиційно російських агентів впливу, їх медіаресурсів просувається теза, що США не потрібна Україна. Залізним аргументом стало рішення Байдена відмовитися від санкції проти “Північного потоку-2”. Дехто тлумачив ці дії США як відповідь на неповагу нашої влади до реформ, зокрема і ситуації в “Нафтогазі”. Але головний меседж полягає в тому, що США нас банально “кинули”. Слова Володимира Зеленського на прес-конференції підтверджують невдоволення нашої влади партнерами. Президент заявляє, що Байден робить геополітичну помилку. Але якимсь дивним чином з контексту справи “Північного потоку-2” у нас втратили найголовніший момент - Мінфін США наклав фінансові санкції на 4 компанії і 13 суден, причетних до будівництва потоку. А не продовжив санкції лише щодо самої компанії Nord Stream 2 AG, яка зареєстрована в Швейцарії з 30% участю німецького капіталу, і до її керівника Матіаса Варнінга - багаторічного співробітника Штазі і агента КДБ. Втім, добудувати трубопровід Росії все ще буде складно. Але Штати не йдуть на загострення з Німеччиною, що відповідає інтересам консолідації Європи і США після правління Трампа, який зруйнував цю вісь. В Україні чомусь цього не помітили, навпаки, присутня немов якась образа на Захід. А деякі ліберальні росіяни калібру Іларіонова вже аналізують, наскільки гіршим стає Байден для України, ніж був Трамп. Бо “зближення” США та Росії з окремих питань виливається у меншу підтримку України. Щоправда, цілком логічно, що у США та Росії є спільний інтерес - протистояння впливу Китаю. Але це не означає жодної зміни політики на європейському фланзі. 

Подія третя

Володимир Зеленський дуже сподівається на зустріч з Володимиром Путіним. Він казав про це на прес-конференції, у Кремлі навіть підтвердили, що підготовка триває. І обговорюється коло питань, серед яких не має бути Донбасу, але можливий Крим. Натомість, президент США Байден та Путін теж говоритимуть. У Зеленського думають над форматом, у якому більш важливу роль в переговорах про мир на Донбасі відіграватимуть США, але з Америки поки не лунає відвертих сигналів, окрім стабільної підтримки територіальної цілісності нашої країни. Натомість, Зеленський та наші дипломати ще з початку року активізували меседжі, які лунають у вигляді ультиматумів до наших західних партнерів. Мовляв, годі говорити, час вже зробити щось для того, щоб Україна була в НАТО та ЄС, У Байдена навіть запитували “чому ми не в НАТО”, від США та країн-членів очікують ПДЧ вже на саміті Альянсу в червні. А з країнами ЄС підписуються декларації про європейську перспективу України, яку підписали поляки і країни Балтії. Натомість, прокачування меседжу НАТО і ЄС, демонстрація того, як ми активно грюкаємо в двері - саме це сьогодні відбувається в Україні. Втім, жодна із заяв не підкріплена реформами та реальним змістом. Але така політика залишає можливість для зручного маневру влади. Чи готова наша армія до НАТО? Чим займається найвище керівництво, окрім того що кажуть, ми хочемо в НАТО? Чи ведуть вони переговори з країнами-учасницями, або ж просто розповсюджують тези на внутрішню аудиторію? В якому стані угода про асоціацію з ЄС і реформи, від яких залежить євроінтеграція? Який статус взаємодії з МВФ? Це якраз і є маркером дій та успішності реформ. 

Головний підсумок широкої гри

Сьогодні ми спостерігаємо створення інформаційної мильної бульбашки, яка стосується нашого прозахідного шляху. З одного боку, влада працює на проукраїнський електорат і завойовує симпатії. А з іншого, залишає коридор для можливостей відступити. Бо коли створюються завищені очікування, наполегливі вимоги взяти нас до НАТО і ЄС, а у відповідь від наших партнерів немає поступок - може відбутися розчарування суспільства в самих ідеях НАТО та євроінтеграції. Спрацює звичайний трюк “Ми так хочемо, але вони нас не беруть, то навіщо нам ці НАТО та ЄС”. І ось ця історія може бути найгіршим сценарієм з можливих. Легітимізувати його за необхідності можна буде на всеукраїнському референдумі. Зеленський вже анонсував один, який може відбутися щодо Донбасу. Але ніщо не заважає провести його щодо питань НАТО і ЄС, байдуже, що вони закріплені в Конституції. Зараз підтримка курсу тримається на рівні 50+%. Але розчарування партнерами, які “нас не беруть”, чи “кидають з Північним потоком-2”, може виявитися досить сильним, щоб переграти ці показники. В таких умовах влада зможе відмовитися від незручних вимог західних партнерів з реформами, вирішувати всі внутрішні питання самостійно, але країна ризикує перетворитися на своєрідну лайт-версію Білорусі, тільки більш демократизовану. 

До чого тут Протасевич? Реакція на дії Лукашенка чітко демонструє, що у політичному полі в нас достатньо діячів, які готові до сценарію української лайт-Білорусі. Той самий Євген Шевченко, якого вигнали зі “Слуги народу”. А значить, що є відповідний виборець, який живе в такій парадигмі. Це той випадок, коли все більш популярна тема україноцентризму може бути використана в інтересах швидше наших північних сусідів, а не в українських. Тому на противагу їй необхідне посилення політиків, які ментально орієнтовані на проукраїнського виборця, який бачить незалежну Україну західного типу, а не північно-східного. І дуже важливо, що попри реакцію європейських країн, США в особі держсекретаря Блінкена, в Україні вищі особи держави довго чекали з реакцією на затримання Протасевича. Але, на щастя, Володимир Зеленський вже доручив уряду розробити механізм припинення авіасполучення з Білоруссю.