Чому я пішов зустрічати своє 50-річчя в ЗСУ
як ти зі своїми ступенями і "корочками" не міг відмазатись?! Нащо ти брав ту повістку?
Правду кажучи, я не послідовник міфічного Олександра Матросова, не мрію загинути за Україну. Я би ліпше пожив за Україну. І я теж маю різні важливі справи в житті: перспективну роботу, 83-річну маму, молоду дружину, молодшого 10-річного сина, якому я зможу ще щось вкласти в голову максимум в найближчі рік-два (до приходу юнацького нігілізму). І жовчний мені тільки у травні видалили – вибачте за такі анатомічні подробиці.
Звісно, я як людина обов’язку ходив у військкомат і 2 березня 2014 року, і 1 березня 2022 року (щойно відвіз сім‘ю на Захід України). Тоді мені чемно відмовили: вистачало більш підготовлених добровольців. А тепер я направду не бачу, хто ще буде воювати. Не треба бути видатним військовим експертом, щоб збагнути очевидний факт: діюча система мобілізації вичерпала себе, вже не забезпечує нагальні потреби Української армії. Нині про підготовку нового наступу ніхто не згадує: навіть для активної оборони бракує вояків. Про це прямо говорить генерал Залужний. Про це непрямо говорять непоодинокі випадки незаконного затримання чоловіків на вулицях працівниками ТЦК: схоже, законних механізмів поповнення війська стає дедалі менше.
А якщо воювати буде нікому – до всіх нас невідворотно прийде «русский мир». Я цього точно не хочу: ні для себе, ні для своїх дітей. Що це таке – я знаю не з кіно. Маю в РФ 9 чи 10 двоюрідних братів і сестер, щороку проводив там шкільні і студентські канікули. Поки не піднімали українське питання – то були милі люди. До них завжди можна було із задоволенням їздити в гості, на весілля чи іменини. Але не жити з ними в одній державі. Це убога країна, засліплена власною уявною величчю. РФ не має жодної привабливості як центр інтеграції. Примітивно кажучи, Європа може сказати: «Україно, живи з нами, за нашими правилами, працюй – і матимеш такі самі технології, медицину, дороги, пенсії, чесних суддів та чиновників і т.д., і т.п.». А що може сказати Росія? А Росія вже сказала: «Украина, живи с нами, а то дам п..ды».
А що українську мову придумали в австрійському генштабі – я вперше почув не від Путіна, а від рідного дядька з-під Курська. На 20 років раніше.
За свою ідентичність, за свободу для своїх дітей готовий воювати навіть я (хоча, як влучно зауважила моя теща, я і молі ніколи не вбивав). У моїй сім’ї наразі більше нікому мобілізовуватись.
Цікавим є віковий розподіл офіцерів запасу (тобто хто колись вчився на військовій кафедрі), які були мобілізовані разом зі мною:
22-30 років – 6 чол.*
30-40 років – 2 чол.
40-50 років – 4 чол.
50-60 років – 3 чол.
Безперечно, ця вибірка не є репрезентативним соціологічним дослідженням. Але загальна тенденція проглядається. Часто люди з іще серпасто-молоткастим військовим квитком та букетом вікових хвороб ідуть воювати за Україну охочіше, ніж колишні школярі 90-х. Останні вже не застали радянського патріотичного виховання, а романтичний український ренесанс часів 1-го і 2-го Майданів, схоже, не міг вплинути на їх уже сформовані особистості. Безперечно, в цій категорії теж були, є і будуть герої України (декого знаю особисто і щиро поважаю), але візуально-суб’єктивно їх пропорція на сьогодні виглядає меншою. Натомість вони (від 30 до 40 років) становлять 77% з тих кількох десятків співробітників, яких я як корпоративний юрист встиг забронювати на роботі (а бронювати ми старались усіх бажаючих працівників). Хоча знову ж таки – нерепрезентативна вибірка. А от колишній міністр оборони Великої Британії Бен Воллес, напевно має якусь закриту статистику, коли пише, що середній вік українських захисників на фронті перевалив за 40 років, і це об’єктивно зменшує можливості ЗСУ. І радник голови Офісу президента додає, що у деяких бригадах середній вік бійця - 54 роки.
Короткий висновок: Я своє повоюю. Але треба терміново щось робити з системою мобілізації. Не кожен мій сивочолий побратим 50+ зміг за одну ходку донести зі складу весь військовий одяг і амуніцію, що належать бійцю. А ще ж треба буде нести зброю і боєприпаси…
* категорія 22-30 років у нашій групі наполовину складається з добровільно мобілізованих офіцерів-жінок (фемінітиви вони не люблять), але це тема окремого гімну (давньогрецьке hýmnos - похвальна пісня).
