Геноцид росії в Україні: тонкощі інтерпретації
Такого масштабу міжнародних злочинів, свідками яких ми стали, світ не бачив з часів Другої світової війни. Звірства російських загарбників настільки шокували уяву, що дати їм чітку юридичну оцінку виявилося дуже складно. Ще не вляглися всі враження й переживання. Ще навіть не зібрано всіх свідчень цих знущань. Ще триває війна, а це значить, що на нас чекають нові смерті й нове кровопролиття.
Політики та юристи сьогодні проявляють неабияку обережність із застосуванням терміну «геноцид». Така обережність, утім, не видається мені виправданою – принаймні, коли йдеться про Бучу, Ірпінь та Маріуполь. Бо як ще назвати знищення нації у XXI ст.? Як ще пояснити існування фільтраційних таборів, примусову депортацію українців (зокрема, дітей), знищення людей, вірних українській національній ідеї і просто тих, хто розмовляє українською? Як по-іншому можна тлумачити сутність офіційно проголошеної путінським режимом операції з так званої «денацифікації»?
Для тих, хто все ж прагне вірності юридичним дефініціям і букві закону, наведу зміст статті ІІ Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. Геноцидом визнається «навмисне створення умов для повного (або часткового) знищення расової, релігійної, національної, етнічної групи як таких». Стаття ІІ містить перелік дій, які відповідають визначенню поняття «геноцид» (всі вони, зауважте, були скоєні російськими окупантами): (1) вбивство членів групи (національної, етнічної, расової); (2) заподіяння тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам групи; (3) навмисне створення для групи умов життя, розрахованих на її фізичне знищення повністю або частково; (4) вжиття заходів, спрямованих на запобігання народженню всередині групи; (5) примусове переведення дітей з групи в іншу групу.
Всі злочини, вчинені росіянами, відбувалися в межах і заради мети, проголошеної керівництвом країни-агресора: «спецоперація» для «денацифікації». Промова путіна, коли 24 лютого він заявив про початок «спеціальної воєнної операції» в Україні, чітко вказує на наміри зачистки всього українського – тобто на наявність цілеспрямованого наміру здійснення геноциду у Бучі, Ірпіні, Маріуполі та інших містах України.
«Геноцид – це не просто масове вбивство. Це винищення культури та нації», – говорив ідеолог і автор Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, американський юрист єврейського походження, який народився на українській Галичині – Рафаель Лемкін. Ці слова, щоправда, він сказав про іншу трагедію українського народу – Голодомор 1932-1933 рр.
Одним із перших геноцидом злочини росіян назвав Джо Байден. Його у своїй промові підтримав Джастін Трюдо. Раніше – ще до звільнення українськими військами Бучі та інших передмість Києва – спільну заяву про визнання геноцидом злочинів росії в Україні оприлюднили голови комітетів закордонних справ Литви, Латвії, Естонії, Польщі, Румунії та Чехії, а також Сейм Польщі. Естонія та Латвія стали першими країнами, які визнали геноцидом російську агресію проти України.
На поточному етапі війни, щоправда, більшість західних політиків все ще уникають вживання терміну «геноцид», бо визнання злочинів росії вимагатиме від урядів їхніх країн рішучих дій, до яких вони не готові, зокрема, з огляду на міркування безпеки (побоювання ядерної ескалації). Натомість, мовчання й бездіяльність означають співучасть у цих злочинах. Про це, переконана, уряди країн-союзниць також пам’ятають.
Звісно, юристи у контексті сказаного зазначать, що поняття геноциду є досить вибагливим і традиційно викликає серйозні правові й наукові дискусії щодо правильного його тлумачення. Політики добре знають, що цим словом нерідко зловживають. Аби довести світові, що акти насильства окупантів є геноцидом, ми маємо зібрати й надати суду докази про характер насильства та цілеспрямованість його актів.
Оскільки з кожним днем війни ризик масштабних звірств в Україні поки що тільки зростає (включаючи відвертий геноцид), ми маємо очікувати, що упродовж найближчого часу станемо очевидцями більшої кількості свідчень насильства. Ми маємо усвідомлювати, що світ зберігатиме обережність щодо висловлювання абсолютної певності у будь-яких заявах про геноцид, поки насильство триває. Як зазначає дослідник Голокосту Юджин Фінкель, «поки ми перебуваємо «у тумані війни», дуже важко скласти достовірну картину подій, що відбуваються на фронтах бойових дій чи на окупованих територіях».
І навіть незалежно від того, чи є вчинені росіянами злочини геноцидом, скоєні в Україні звірства повинні викликати масове моральне й політичне занепокоєння у всьому світі, термінове засудження злочинців та їх невідворотнє покарання. Адже ці звірства – це воєнні злочини і злочини проти людяності, які становлять собою «широкомасштабний напад, спрямований проти цивільного населення» - точнісінько, як це передбачено Римським статутом Міжнародного суду 1998 р.
