Про вірус недовіри українців як фактор кризи COVID-19

Кожна криза суспільного життя оголює дефекти суспільства. Якщо для спільнот, здатних вчитися на власних помилках, вона зазвичай слугує відправною точкою поступу (соціального, політичного, економічного), то для тих, хто воліє не помічати своїх вад, найбільш імовірним сценарієм стає занепад (у певних випадках -  незворотній наслідок).

Пандемія COVID-19, що охопила світ два роки тому назад, дозволила під новим кутом поглянути на цінності суспільства і переосмислити набутий досвід. Я вирішила поміркувати над питанням довіри, до якого раніше зверталася у книгах «Корупція: роздуми після Майдану» (2016), «Корупція. Занепад соціального капіталу» (2018) і «Влада і свобода. Реквієм за Ніколло Мак’явеллі» (2019). У них мова йшла про те, що брак довіри у суспільстві є визначальним чинником всіх його невдач.

Упродовж двох років пандемії рівень захворюваності на коронавірусну інфекцію в Україні залишався стабільно високим, а рівень вакцинації громадян – катастрофічно низьким. Відповідно до дослідження «Форсайт COVID-19: аналіз впливу вакцинації на затухання пандемії в Україні і світі»[1], Україна разом з Бразилією, Індією, Мексикою, Росією, Молдовою і Грузією входить до кластеру країн з високим рівнем захворюваності, які мають високий ризик затяжного формування колективного імунітету, що пов’язано з низьким рівнем вакцинації і нехтуванням карантинними нормами. В Україні спостерігається висока інтенсивність епідемічного процесу та характерні особливості його перебігу: формування колективного імунітету відбувається найжорсткішим шляхом (переважно за рахунок природного інфікування зі смертельними наслідками для частини інфікованих).

Вчені визначили, що країни з найвищими показниками вакцинації населення (коли середній рівень щеплення перевищує 60%) такі, як США, Ізраїль, Велика Британія і ОАЕ, наблизилися до формування колективного імунітету на початку третього кварталу 2021 року. Група країн, представлена більшістю країн Західної Європи і Канадою, можуть перейти до моделі колективного імунітету наприкінці 2021 року. Україна з її 20% вакцинованих і низьким рівнем дотримання карантинних норм, на думку дослідників, за умови збереження поточного темпу вакцинації ризикує не подолати пандемію навіть у наступному році і має шанси набути колективний імунітет лише у 2023 році[2].

Довіра є психологічним станом, коли ми добровільно і свідомо ставимо свою особисту безпеку у залежність від зовнішнього фактору, якому довіряємо. Довіра  - це очікування членів спільноти щодо передбачуваності поведінки інших її членів відповідно до узгоджених неформальним чином норм. Довіра – це не просто спосіб діяти певним чином у певній ситуації, це мотивація діяти у співпраці.

Довіра є важливою передумовою протидії пандемії. Чим вищий рівень довіри громадян до уряду, тим краще вони виконують його рекомендації і, відповідно, тим нижчим є рівень смертності. Низький рівень довіри до політичних інститутів, навпаки, підриває здатність держави вживати заходи протидії поширенню пандемії (вакцинація) і забезпечувати дотримання громадянами рекомендацій лікарів (носіння масок, дотримання дистанції, миття рук тощо). Ефективність таких заходів залежить від авторитетності політичних інститутів у суспільстві. Тому вкрай важливо, щоб вони зрощували і підтримували довіру суспільства шляхом ведення відкритої кампанії, спрямованої на поширення інформації про небезпеку захворювання і способи його подолання.

Іншим важливим проявом довіри, якого потребує суспільство для подолання пандемії, є міжособистісна довіра, яка є навіть більш важливим ресурсом, ніж довіра до політичних інститутів. В умовах міжособистісної довіри поведінка членів спільноти спрямована на досягнення колективного результату і визначається колективною згодою (адже індивідам притаманно ухвалювати рішення, спираючись на свої очікування щодо дій інших). Міжособистісна довіра тісно пов’язана з відчуттям особистої відповідальності. Прикладом країни з високим рівнем довіри є Швеція. В умовах кризи COVID-19 її уряд залишив питання дотримання карантинних норм на вільний розсуд громадян, міжособистісної довіри яких вистачило для добровільного дотриманння рекомендацій (без необхідності застосування обмежень з боку держави). 

Українцям традиційно притаманний низький рівень довіри (як до політичних інститутів, так і один до одного). Наприклад, у 2019 р. українці продемонстрували рекордно низький рівень довіри у світі (тільки 9% громадян зазначили, що довіряють владі). Таких низьких показників довіри до влади, які мала Україна, у Європі ніколи не спостерігалося.

У той час, коли уряди західних країн, у яких рівень довіри є набагато вищим, ретельно працювали зі своїми громадянами задля підвищення рівня їхньої довіри до офіційної кампанії з попередження поширення коронавірусу, українська влада бездіяла. У своїх комунікаціях до населення країни Європи керувалися протоколами, розробленими науковцями, лікарями і бізнес-консультантами. Про важливість довіри як основного фактору подолання пандемії йдеться в одному з таких  документів – Глобальних стандартах ефективного поширення і ведення кампанії з вакцинації від COVID-19, розроблених спільно Світовим банком, ВООЗ і аудиторською компанією «Deloitte»[3].

Українська влада проявила байдужість до своїх громадян. Спочатку, у березні 2020 року, коли в Україні було зафіксовано лише кілька випадків зараження COVID-19, уряд ввів перший карантин (закрив державні кордони, обмежив рух транспорту і заборонив відвідування громадських місць). Хоча ці заходи були аналогічними до тих, що їх вжили європейські країни, вони не супроводжувалися чіткою і зрозумілою комунікацією, а тому одразу викликали нерозуміння і спротив значної частини населення. Українці не розуміли сенсу дій держави з огляду на незначну кількість випадків захворювання, а тому вважали рішення уряду необґрунтованим. Це підірвало і без того низьку довіру до влади. До речі, дослідження зміни рівня довіри у відповідь на локдауни, запроваджувані урядами різних країн, прямо вказують, що такий карантинний захід завжди спричиняє зниження рівня довіри до влади (тим більше у випадках, коли такі дії не супроводжуються адекватною комунікацією, як це відбувалося в Україні).

Ситуація з довірою ускладнилася тим, що медична система виявилася неспроможною реагувати на виклики пандемії. Українці були позбавлені реальної можливості отримати дозу вакцини аж до червня 2021 р. Декларативно національна кампанія з вакцинації розпочалася у лютому 2021 р., але реальну можливість вакцинуватися ми отримали лише півроку згодом. Такі мляві темпи обумовили низькі показники щеплення, які ми маємо сьогодні, а також потужний спротив вакцинації, який розгорнувся  за цей час внаслідок пропаганди антивакцинаторів, до якої доклала руку Росія у ході гібридної інформаційної війни проти нашої держави. Інформаційна операція РФ, яка велася за допомогою мережі засобів масової комунікації, була спрямована на зниження рівня вакцинації й підвищення смертності в Україні. Бездіяльність української влади на тлі низького рівня довіри спричинила високу смертність (близько 70 тис. осіб), низький рівень вакцинації і, відповідно, ризик затяжного формування колективного імунітету. 

Спільною рисою всіх антивакцинаторів є низький рівень довіри до інформації про ефективність щеплення як заходу протидії поширенню інфекції. Коли ми погоджуємося вакцинуватися, ми довіряємо офіційній кампанії уряду і не шукаємо альтернативних джерел інформації. Коли довіра відсутня, людина заглиблюється у пошук інформації, яка спростовує позицію сторони, якій вона не довіряє. Тому довіра настільки важлива: вона знижує невизначеність у суспільних відносинах, підтримує соціальний порядок, сприяє співпраці.

Довіра визначається двома фундаментальними факторами – когнітивним і емоційним. По-перше, довіра обумовлена нашими знаннями. Це може означати дві речі:

1) людина довіряє тій інформації, яка охополюється колом доступних їй знань. Інакше кажучи, індивід не схильний довіряти інформації, яку він не розуміє; він віддає перевагу простим відповідям на складні запитання через легкість їх сприйняття;

2) людина з більшою імовірністю довірятиме комусь із власного оточення (родич, знайомий лікар, сусід), а не думці незнайомого експерта.

По-друге, довіра залежить від емоцій і визначається ними. Емоції у свою чергу визначаються бажаннями, мотивацією і цінностями. Це означає, що:

1)  індивід схильний довіряти тій інформації, яка найбільше відповідає його емоціям (якщо він відчуває невпевненість або страх з приводу вакцинації, з більшою довірою сприйматиметься інформація про шкоду вакцини);

2) людина відчуває вищий рівень довіри до того, по відношенню до кого вона відчуває позитивні емоції.

Довіра є основою будь-якої спільної діяльності. Індивіди розширюють свої можливості, коли вони дотримуються правил співпраці, які, хоч і обмежують свободу їхнього вибору, але дозволяють їм вступати у взаємодію з іншими членами спільноти і координувати свої дії.

У ці дні Україна має найнижчий рівень вакцинації в Європі (близько 20% у той час, як у частині країн ЄС цей показник становить понад 70%) і найвищий рівень смертності. Що посієш, те й пожнеш. Так працює довіра. На жаль, українці сіють вірус недовіри й неповаги один до одного, а пожинають наслідки пандемії COVID-19.

[1] Дослідження здійснене Світовим центром даних «Геоінформатика та сталий розвиток» та Інститутом епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В.Громашевського у жовтні 2021 р.

[2] Форсайт COVID-19: вакцинація VS пандемія. Перспективи світу та Україна. 

[3] Securing trust in the global COVID-19 supply chain / Deloitte.