"Київська катастрофа" або як не програти боротьбу за Незалежність
Мова йде про друге звільнення Києва від російсько-більшовицьких військ.
Це був 1919 рік. Українська Галицька армія та Дієва армія Української Народної Республіки, головним отаманом якої був Симон Петлюра, об’єднали свої сили та розпочали похід на центральну і південну Україну, аби звільнити її від більшовиків.
Ясна річ, важливим на той момент для українського керівництва було взяти столицю - Київ. Для цього і сформували Київську групу, до складу якої увійшли І і ІІІ галицький корпуси та Запорізька група військ армії УНР. Очолив групу генерал Антін Кравс.
Водночас взяти Київ також мали намір Збройні сили Півдня Росії (ЗСПР) (білогвардійці) на чолі з головнокомандувачем Антоном Денікіним. Вони розгорнули наступ на Москву з південного сходу України. На відміну від петлюрівців, білогвардійці не мали на меті визнання незалежності УНР — «Малоросія» могла розраховувати лише на широку автономію. Принципова антиукраїнська позиція Антона Денікіна не завадила українському керівництву розраховувати на налагодження співробітництва або на нейтралітет, адже ворог був у двох сил один - більшовики. Український наступ проти Червоної армії був досить успішним. Так, 30 серпня 1919 року Київська група військ на чолі з генералом Антіном Кравсом зайняла Київ, що стало найбільшим успіхом українського соборного фронту. Більшовики залишили столицю практично без бою. Але перемога тривала недовго.
Несподівано для всіх 31 серпня з лівого боку Дніпра в місто увійшов авангард 7-ї білогвардійської дивізії генерала Миколи Брєдова. Це стало несподіваним, тому що, за даними розвідки, денікінці на 29 серпня воювали у 80-ти км від Києва і могли бути у Києві не раніше 3 вересня. Штаб Головного Отамана Симона Петлюри видав наказ, за яким передбачалось уникати бойових зіткнень з білогвардійцями, нібито потенційними союзниками проти Червоної армії: «На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна, належить триматися, до дальшого розпорядження, слідуючих норм: 1) належить безумовно не вдаватися в ворожу акцію; 2) Пропонувати військам Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які вже є в наших руках, або які маємо посісти…».
Порозумітися з денікінцями на тлі антибільшовицької боротьби прагнули насамперед галичани. Вони сподівалися, що Білий рух допоможе вирвати східну Галичину з польського володіння.
Дуже швидко денікінці захопили мости через Дніпро та увійшли до середмістя Києва. На балконі міської думи на їхню вимогу поруч з українським повісили російський прапор. Проте під час маршу, коли повз думу проходили бійці 5-го кінного полку Чорних запорожців, вони зірвали російський прапор і кинули його під ноги коня свого командира полковника Володимира Сальського. У результаті виникла метушня, почалася стрілянина з обох боків.
Для того щоб уникнути кровопролиття та досягти порозуміння Антін Кравс вирушив на переговори до Миколи Бредова. Останній (неочікувано хіба що лише для Кравса) відмовився співпрацювати з об'єднаною українською армією.
Генерал дав зрозуміти: українські частини повинні залишити Київ до 5 години ранку 1 вересня 1919 року. Інакше, проти них буде застосовано силу. Керівники УГА не бачили в білогвардійцях ворогів. Ось чому вони так легко поступилися столицею України. До того ж, вище галицьке командування в особі генералів Кравса й Тарнавського не було готове до конфронтації з російськими білогвардійцями.
Тож, за наказом Антіна Кравса українські війська в ніч з 31 серпня на 1 вересня відступили з міста. Швидка перемога українських військ над більшовиками під Києвом відразу обернулася поразкою. Виходить так, що українці звільнили Київ для денікінців. Серед наших бійців почався розкол, а між головою Директорії УНР Симона Петлюри і диктатором ЗУНР Євгена Петрушевича наростала напруга.
Як бачимо, кожен пішов своїм шляхом. З огляду на такий розвиток подій, можна сказати, що причиною «київської катастрофи» була відсутність єдності у поглядах і прагненнях. Можливо, причина була в тому, що Петлюра сформував групу військ київського напрямку з великою перевагою галицьких частин. Ці люди не орієнтувалися в особливостях громадянської війни на Наддніпрянщині.
ЗУНР боролася з Польщею та готова була до союзу з білогвардійцями з надією на допомогу Антанти у війні проти Варшави. А Петлюра натомість бажав визнання УНР, у якій не допускали й думки про союз з Денікіним і віддавали перевагу стратегічному примиренню із Польщею, жертвуючи при цьому українськими інтересами в Галичині та Волині.
Так, створити єдиний антибільшовицький фронт на південному заході колишньої Російської імперії не вийшло. Глибокі ідеологічні розбіжності призвели до відкритого конфлікту між УНР та ЗУНР.
Здобуття Києва у серпні 1919 р. продемонструвало здатність боротися за незалежність України. І результат би був, якби не розбіжності політиків. Ця історія вкотре нагадує нам, як важливо розставити пріоритети та бути єдиними в своїх поглядах для досягання цілей. Нам треба чітко усвідомлювати, за що ми боремося і вигравати, об’єднавши зусилля. Окрім того, як і тоді, сьогодні ми змушені боротися за незалежність і знову ж таки з Росією. Сподіватися на якусь співпрацю тоді, а в нинішніх умови - на виконання домовленостей марно. І це підтверджує Росія всі роки війни на Донбасі.
