22 січня 1918 року Михайло Грушевський зачитав текст IV Універсалу, який проголошував незалежність Української народної республіки.

Це одночасно як великий, так і надзвичайно фатальний момент нашої історії. Але його урок нині напрочуд актуальний.

Яким був 1918 рік для українців? Як згадує у своїх мемуарах один з діячів ЦР Дмитро Дорошенко, рік був «невеселим». Дійсно, радіти тоді не було чому. 
Поруч зі слабкою владою в Києві в країні існувала ще одна — більшовицька «псевдовлада» в Харкові, яка до всього ще й перебувала у стані відкритої війни з ЦР. 

Дорошенко згадує, що у цій війні «більшовики скрізь були нападаючою стороною, виявляли ініціативу і мали певний план: відрізати Київ від Лівобережжя і охопити його також із заходу». 

Що цікаво, українське село у цій боротьбі залишалось нейтральним, «дожидаючись, чия сторона візьме гору». До болю знайоме — моя хата з краю, нічого не знаю...

В той час, як більшовики з головою ринулись в агітацію, в українському уряді «панувала депресія, упадок духу і зневіра». Не було чіткого плану, союзників, підтримки з боку громадян, і що найважливіше — не було своїх збройних сил. 
Ентузіазм війська 1917—го року танув на очах. Ті «мільйони багнетів», які на початках революції прагнули боротись на незалежну Україну, розходились хто куди, з єдиним гаслом — «до дому». Знехтувані колись владою у вирішальну мить опинилось поза контекстом.

А тим часом залізне кільце більшовиків все тісніше звужувалось навколо Києва. Але навіть у такий критичний момент Центральна Рада не наважувалась вжити радикальних засобів для протидії більшовицькій агітації всередині своєї ж столиці! Тим самим власноруч допомагаючи супротивнику зміцнити свої позиції. Цікаво, що геніальний план Винниченка полягав «у негайних мирних перемовинах з більшовиками», але його товариші такого «плану» не прийняли.
Фактично, закуті особистою політичною безпомічністю, ЦР проголосила четвертим Універсалом самостійність України. Хоч Грушевський заявляв, що «самостійність — це лише етап до федерації, і федералістична традиція надалі залишається провідною ідеєю нашого національно—політичного життя». 
Сьогодні це нагадує якесь подвійне відставання. Календарне — запізніле проголошення незалежності. Моральне — запізніла оцінка історичного моменту, в якому перебувала Україна. 

Історія показує, що цінність політики, як і сила окремих політиків, проявляється в межових ситуаціях, коли треба рішуче ухвалювати непопулярні ризикові рішення і брати на себе усю відповідаьність за вчинене. Нічого такого, як бачимо, не проявила століття тому українська влада. Як і не засвідчує свою зрілість та послідовність нинішня. 

Ми чотири роки ведемо війну з Росією, але досі не називаємо речі своїми іменами. Натомість, робимо неймовірні відкриття «на законодавчому рівні», що РФ — агресор і окупант. Ще один приклад запізнілої реакції чи природа української політики — пасти задніх?

Чим закінчилось «прозріння» 1918—го року ми знаємо — втратою української держави, яку жоден універсал не зміг захистити від більшовицької орди. Чим закінчиться нинішнє? Страшно прогнозувати. Але точно «політика ходіння по колу» ні до чого доброго ще жодну країну не привела.
символизм