XX сторіччя – час наймасштабніших війн та рекордноїкількості жертв військової агресії, зокрема і серед цивільного населення. Ісьогодні ми продовжуємо жити у часи, коли науково-технічний прогрес таінформатизація суспільства використовуються тиранами для створення страшнихзнарядь масового убивства і дієвих засобів маніпулювання свідомістюмас.
Після завершення ІІ Світової війни у світі сталосямайже 250 регіональних та локальних збройних конфліктів, наслідками яких, окрімказкового збагачення окремих «фюрерів» та перерозподілу геополітичних сфервпливу, стали майже 170 мільйонів людських смертей, мільярдні майнові втрати,безповоротне знищення екосистем, культурних пам’яток, господарства. Мільйонилюдей були вимушені тікати від загибелі, а тисячі квадратних кілометрівземель, які колись були їх рідними краями, спустошено та зроблено непридатнимидля життя. На мою думку, справедливість вимагає, щоб винні у зламаних доляхнесли відповідальність.
Як відомо, війни розв ’ язують не народи, аїх правителі. От тільки кров ’ ю розплачується народ. Ці так звані «державнімужі», всупереч усім нормам міжнародного права та самої людяності, чинилизлочини планетарного масштабу, які доведено у Нюрнберзі та Токіо, і, здавалося б, вже не повторятьсяніколи. Проте людство, вочевидь, не засвоїло потрібних уроків, а точніше – нестворило дієвої системи підтримки захисту тієї ж людяності, що, в свою чергу,підірвало спроможність міжнародної спільноти вчасно та ефективно протидіятизагрозам миру та безпеки у світі.Постколоніальний світ і досі здригається через відлуння минулого, адже самеколишні основні зони впливу великих метрополій стали епіцентрами актів збройноїагресії й тероризму, геноциду, застосування зброї масового ураження тощо.Де-не-де у нововизнаних державах з’являлися нові «кормчі», «дуче» та «польовікомандири», що за сприяння зацікавлених сторін перетворювали іноді цілком легітивно набуту владу виключно на інструментдля фізичного винищення опонентів та особистого збагачення. Зрозуміло, щоздійснені таким чином злочини вимагали особливого правового ставлення, самезважаючи на суб ’ єкти цих злочинів, їх мотиви та масштаби. В першу чергу, йдеться процілеспрямоване знищення в той чи інший спосіб певної суспільної, расової чинаціональної групи.
Історія створенняМКС
Створення ООН та Міжнародного Суду під її егідоюбуло дійсно знаковим для глобальної системи миру і безпеки, проте ці структурине мали (і не мають) права притягати до відповідальності фізичних осіб. Яквідомо, історично представники (агенти) держави користуються міжнародним(дипломатичним) імунітетом та привілеями – тим більше, що за міжнароднимизвичаєвими нормами їх дії вважаються діями держави. Водночас, узурпація владита масові порушення прав людини окремими високопосадовцями не могли відбуватисяізольовано і не впливати на сусідні країни, регіон в цілому: у глобальномусвіті немає локальних конфліктів. Не слід також забувати, що міграційні,ідеологічні, екологічні та інші процеси за своєю природою здійснюють впливдалеко від місця їх витоку. Тому жоден вільний народ не хоче залежати від примхпараноїдального тирана та його васалів, і в цьому солідарні усі нації світу. Нажаль, цієї солідарності замало, коли йдеться про реальне життя, коли ллєтьсясправжня кров – і не десь там, а тут, удома.
Прийнята у 1948 році Генеральною Асамблеєю ООНКонвенція про запобігання і покарання за злочини геноциду не передбачала чіткого правового механізму вчастині притягнення винних осіб довідповідальності. Водночас, з того часу у наукових та політичних колах дедаліактивніше обговорюються концепції міжнародного кримінального правосуддя у сферізлочинів, що загрожують усьому людству. Традиційно у міжнародній практицірозслідування подібних злочинів відбуваєтьсяся із використанням спеціальноскликаних міжнародних судових органів (трибуналів).
Схилити шальки терезів на бік того, щоб створитиєдиний постійно діючий міжнародний орган, який міг би притягати до кримінальноївідповідальності злочинців-керівників держав та генералів, гадаю, «допомогли»буремні 90-ті – трагічні події на території колишньої Югославії та у Руандіпродемонстрували ідеологічно-пропагандистську міць тоталітарного режиму танебачений з часів нацизму масштаб кривавої жорстокості. Рахунок вбитих заприналежність до етнічної або національної групи йшов на сотні тисяч осіб,серед яких діти, жінки, люди з обмеженими можливостями.
На жаль, світове співтовариство завжди було готовимсолідарно долати наслідки, а не власне причини війн. Політика та, як не дивно,власний Статут не дозволяють ООН ефективно попереджати акти геноциду та злочинипроти людяності. Відтак, масові етнічні чистки у колишній Югославії та Руандіпоставили перед світовою спільнотою виклик подібний до того, який постав удалекому 1945 році. Необхідно було забезпечити покарання усіх винних у скоєннігеноциду, адже завдяки ЗМІ увесь світ став свідком небачених наслідківсмертельної пропаганди з розпалювання міжетнічної та міжконфесійної ворожнечі,що вилилася у найкривавіші війни новітньої історії. При цьому було абсолютноочевидно, що самі держави, де відбувалися криваві події, не були в змозізабезпечити належне судове переслідування винних через атрофію державних інститутівта системи права. Так, за рішенням ООН з’явилися Міжнародний кримінальнийтрибунал щодо Югославії (працює з 1993 по теперішній час) та Міжнароднийкримінальний трибунал у Руанді (справи слухаються з 1994 і дотепер), утворені зметою судового переслідування осіб, винних у тяжких порушеннях міжнародногогуманітарного права (грубе знехтування Женевських конвенцій 1949 року, геноцид і злочини проти людяності) натериторіях відповідних країн.
Водночас, ставало очевидним, що у випадку вказанихтяжких порушень гуманітарного права державні судові системи, як правило, були зрізних причин нездатними до встановлення відповідальності винних осіб, аджеабсолютна влада диктаторів створювала лише видимість існування демократичних інститутів,в тому числі і справедливого суду. Тим більше, що наприкінці ХХ століттяпостали нові виклики – такі як міжнародна торгівля людьми – і держави більше немогли покладатися виключно на політичний діалог в рамках ООН для ефективногопокарання міжнародних злочинців. Відповідно назрівала гостра необхідність утворитиуніверсальний орган міжнародного кримінального судочинства, який був биуповноважений розглядати справи зазначених типів.
Нарешті, у 1998 році 120 держав-членів ООНпідписали Римський договір, згідно з яким із 1 липня 2002 року розпочавсвою роботу Міжнародний кримінальний суд (МКС). Головна мета МКС – недопустити ситуації безкарності осіб, які вчинили найсерйозніші злочини, щовикликають занепокоєння всієї світової спільноти та не мають терміну давнини- геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності.
Держави, що ратифікують Статут, стають учасникамиМКС, а злочини, скоєні їх громадянами або на їх території - підсудними йому. Насьогодні договір ратифіковано у більш ніж 120 країнах, проте серед них немаєСША, Китаю, Ізраїлю та ряду інших держав, зокрема і ядерних, які мають свійпогляд на доцільність МКС та відповідність участі в ньому їх національнимінтересам.
Україна наразі у переліку тих держав, які і досі невизнали юрисдикцію МКС. Хоча у світлі сумнозвісних подій останніх двох роківдля нас це питання є принциповим. Відтак МКС є єдиним реальним інструментом дляпритягнення до відповідальності чиновників і військових країни-агресора,злочинні дії яких призвели до анексії Криму та розгортання масштабних бойовихдій на Сході держави.
Втім, в проекті Конституції ратифікацію юрисдикціїМКС пропонують відтермінувати на 3 роки.
МКС і Україна
Позиціяукраїнської влади нині полягає в тому, що Україна не може визнати юрисдикціюМКС, оскільки це начебто несе суттєві ризики – кажуть, це може зашкодити нашимучасникам АТО, а країна-агресор отримає можливість якимось чином використатиратифікацію Римського договору проти нас.
Але, якщовідсунути вбік політику та демагогію, то наведені аргументи є простосміховинними.
По-перше, РФ,як і Україна, досі не ратифікувала Римський статут, а, отже, не є членом МКС.
По-друге,практика МКС свідчить, що Суд дуже ретельно та уважно вивчає обставини справи,наявні докази, прокурор діє абсолютно самостійно і незалежно. Таким чином,навіть у випадку звинувачень на адресу українських військових з боку РФ, Судздійснюватиме власне неупереджене розслідування. В будь-якому випадку нашадержава зацікавлена у встановленні відповідальності усіх осіб, винних у серйознихпорушеннях гуманітарного права, а тому в наших інтересах усіляко сприятирозслідуванням МКС.
По-третє,минулого року Верховна Рада ухвалила Заяву до Міжнародного кримінальногосуду про визнання юрисдикції МКС ad hoc, тобто «для конкретноговипадку», яка дає можливість суду вести розслідування на території нашоїдержави відносно злочинів, скоєних в зоні АТО. Однак, визнання юрисдикціїad-hoc не надає Україні повного обсягу прав, притаманних державам-учасницямРимського статуту. Україна отримує додаткові обов’язки, але не права.Наприклад, до ратифікації Римського договору Україна не зможе мативласного суддю, не може вносити пропозицій , тобто буде таким собі зацікавленимспостерігачем. За таких обставин домогтися позитивного результату, а саме забезпечитизасудження та суворе покарання міжнародних злочинців з числа керівниківкраїни-агресора, буде важко.
Таким чином,ратифікація Римського статуту з юридичної точки зору є цілком виправданимкроком, спрямованим на захист державних інтересів України, її інтеграцію уструктуру міжнародного кримінального правосуддя як складової системи світовоїбезпеки й підтримки миру.
Отже,справжнім ризиком для нашої держави є необґрунтоване затягування процесуратифікації Римського статуту. Тому не можна погодитися із пропозицію щодовідтермінування визнання Україною юрисдикції МКС на цілих 3 роки. Яквідомо, злочини краще розкривати по гарячих слідах, а за три роки можнаспокійно знищити свідків, докази, матеріали. Затягування ратифікації Римськогостатуту – гра на руку агресору та відверта зневага до очікувань народу.
Суперечливерішення КСУ
Слід зазначити, щоще 2001 року в Україні створено юридичну перешкоду для ратифікації. Саме тодіпостало дуже суперечливе рішення Конституційного суду України (КСУ), якийвизнав деякі положення Римського статуту такими, що не відповідають ОсновномуЗакону. Проте аргументи КСУ при ретельному аналізі важко назвати дужепереконливими.
Так, наприклад, надумку КСУ, Статут МКС містить положення, які прямо вказують, що Міжнароднийкримінальний суд доповнює національні органи кримінальної юстиції, а це,вочевидь, суперечить українській Конституції. Така обставина, на думку КСУ,істотно відрізняє МКС від інших міжнародних судових органів, установчідокументи яких не містять норм про доповнення національних органів – так,наприклад, право звернення до Європейського суду з прав людини, закріплено в ст. 55 Конституції України.
Не применшуючи загалом авторитетності висновку Конституційного СудуУкраїни, вважаю таке твердження не зовсім коректним. Адже МКС як судовий органжодною мірою не доповнює систему національних судів, а існує паралельнонаціональній судовій юрисдикції. Юрисдикція МКС по суті є наднаціональною тапоширюється на найбільш серйозні злочини, що викликають стурбованість всьоголюдства (геноцид, агресія, злочини проти людяності, військові злочини). Такізлочини стосуються міжнародного гуманітарного права і за своєю значимістю(наслідками, впливом на суспільство) можуть бути врегульовані лише наміжнародному рівні. Особливо зважаючи на те, що національне правосуддя, якзазначалося вище, нездатне виконати відповідні завдання.
Інше зауваження КСУ стосувалося можливості притягнення Міжнароднимкримінальним судом до відповідальності вищих посадових осіб України, якінаділені недоторканістю – Президента України, народнихдепутатів та суддів. На думку КСУ, стаття 27 Статуту МКС суперечить КонституціїУкраїни, оскільки передбачає застосування положень Статуту однаково до всіхосіб, незалежно від їх посадового становища. Більше того, згідно статуту МКС,ці посадові особи не можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності змотивів наявності імунітету. Так само їх посадове становище не може бутипідставою для пом’якшення вироку. Втім КСУ став на захист українськихвисокопосадовців.
Зазначу, що Статут МКС жодним чином не скасовує і не змінює нормиКонституції України, які визначають недоторканість Президента, народнихдепутатів та суддів. Проте встановлена Конституцією недоторканість є об’єктомзональної юрисдикції – вказана недоторканість діє всередині країни. Тим часом,привілеї та імунітети високопосадовців, нардепів та суддів на міжнародній аренігарантуються не Конституцією України, а відповідними міжнародними договорами.Визнання юрисдикції МКС з метою розслідування міжнародних злочинів такожвідбувається в рамках міжнародного права. Тобто встановлена Основним закономнедоторканість українських високопосадовців не може розглядатись як гарантія їхбезкарності за порушення міжнародного правопорядку, за вчинення злочинів протилюдяності чи військових злочинів. І в цьому контексті з КСУ погодитисянеможливо.
Отже, говорити про те, що статут МКС критично суперечить Основному ЗаконуУкраїни – принаймні некоректно. Проте деякі політики активно апелюють до думкиКСУ, породжуючи у суспільстві хибне розуміння перспектив членства в МКС дляУкраїни.
Політичне рішення
Тим не менш, ізполітичної точки зору Президент, як суб'єкт законодавчої влади, може внестизаконопроект про ратифікацію Римського статуту до Верховної Ради. Для йогоприйняття необхідно 226 голосів, які, я переконаний, у Верховній Раді є. Якщохтось з народних депутатів не буде згідний із ратифікацією, нехай оскаржує цеголосування в Конституційному суді. Подивимось, як будуть збирати для цього підписипарламентарів і як до цього поставиться українське суспільство.
Тобто, рано чи пізно Україна невідворотно прийде доратифікації Римського статуту ,- це лише питання часу. Проте час не на нашомубоці.
Що нам дасть ця ратифікація? Визнання юрисдикції МКСозначатиме, що:
- злочини, які вчинені на території нашої державиросійськими військовими, будуть підсудні МКС ;
- Україна зможе публічно довести провину посадовцівта військових чинів країни-агресора, забезпечити їх притягнення довідповідальності;
- Україна зможе брати участь в організаційнійроботі МКС, лобіювати свої інтереси в процесі розвитку Суду.
Але найважливіше – участь в МКС дає шанси врешті-решт визнати Президента РФ міжнародним злочинцем на кшталт Мілошевича. Хіба нецього прагне народ та лідери нашої держави?
Ратифікація Римського статуту страшна лише тим, хтообґрунтовано може підозрюватись у міжнародних злочинах. То чого боїтьсяукраїнська влада?