Затримання за підозрою у вчиненні кримінальногоправопорушення (статті 207, 208 КПК України) без ухвали слідчого судді частостає відправним пунктом у кримінальному провадженні відносно окремогогромадянина. Відповідно, помилки, що допущені органом, який вчинив затримання,мають фіксуватися стороною захисту та у повній мірі використовуватися на більшпізніх стадіях провадження у своїй протестній діяльності.
Очевидно, що моментом затримання є момент, коли особа, щозатримує гіпотетичного правопорушника висловила вимогу, або здійснила дію щодообмеження пересування затриманої особи. Саме така формула наведена у статті 209КПК України, якою встановлено: «1. Особа є затриманою з моменту, коли вонасилою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженоюслужбовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою».Цей же момент визначає місце та час затримання, які мають в подальшому бутивідображені у протоколі затримання. Саме з цього моменту затримана особа маєправо на захисника.
Очевидно, що протокол затримання як процесуальний документмає відповідати засадам об’єктивності, тобто відображати в розрізі затримання,як мінімум, місце затримання, час затримання, осіб, що здійснювали затримання,місце складання самого протоколу затримання, опис об’єктивної стороникримінального правопорушення, у якому підозрюється затриманий. І тут, на наш погляд,починаються «національні» особливості затримання, які слід розглянути у певномухронологічному порядку.
Нажаль, однією з поширених помилок органу досудовогорозслідування є неповідомлення щойно затриманій особі суті підозри до моментускладання протоколу затримання або вручення письмового повідомлення пропідозру. У випадку неповідомлення затриманій особі суті підозри одразу післязатримання, орган досудового розслідування грубо порушує частину 4 статті 208КПК України, яка встановлює, що «Уповноважена службова особа, що здійснилазатримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для ньогомовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється…»Аналогічна по суті норма міститься й у пункті 3.2.10 Інструкції МВС України «Проорганізацію реагування на повідомлення про кримінальні правопорушення, іншіправопорушення, надзвичайні ситуації та інші події та забезпечення оперативногоінформування в органах і підрозділах внутрішніх справ України», затвердженійНаказом №940 від 22.10.2012 року.
Очевидно, що неповідомлення під час затримання про сутьпідозри вступає у глибоке протиріччя зі статтею 5 «Право на свободу та особистунедоторканність» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», якавстановлює засади негайності повідомлення про сутність підозри не лише під часбудь-якого арешту, але й під час затримання (Справи Європейського суду з правлюдини (ЄСПЛ) «Нечипорук і Йонкало проти України», пункт 208; «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти СполученогоКоролівства», пункт 40 ).
Подальше невідображення сутності підозри у протоколізатримання призводить до права сторони захисту вимагати виключити такийпротокол з числа доказів як отриманий із суттєвим порушенням прав людини(стаття 87 КПК України). Необхідність опису підстав затримання (підозри) упротоколі затримання визначена частиною5 статті 208 КПК. При цьому суттєвість визначення підозри у протоколіпідкреслюється ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Корнейкова проти України».
Окремо слід звернути увагу й на статус особи, яку затримановідповідним органом без негайного фіксування самого факту затримання. Цяситуація є доволі розповсюдженою, особливо з огляду на доставлення затриманогодо органу прокуратури, в якому нормативними документами не передбачено веденняжурналів затриманих. Натомість прокурор, слідчий, керуючись статтею 36 КПКУкраїни, яка надає право прокурору у встановлених законом випадках провадитислідчі дії, доставляє затриманого до органу прокуратури для проведенняобшуку/допиту тощо за участі прокурора.
Слід наголосити, що зі змісту статті 212 КПК України випливаєзаконна можливість доправлення затриманої особи виключно у той орган, в штаті якого наявна особа, що відповідальназа перебування затриманих, оскільки на таку особу, з моменту доставленнязатриманого, покладається ціла низка позитивних зобов ’ язань. Це, в свою чергу, практичновиключає доправлення особи, що була затримана без ухвали слідчого судді, доорганів прокуратури. Цікавим процесуальним моментом, що породжує невирішуванепроцесуальне протиріччя у такому випадку є обов ’ язоксаме особи, що відповідальназа перебування затриманих, роз’яснити затриманому підстави його затримання,його права та обов’язки (пункт 2 частини 3 статті 212 КПК України). Подібнанорма, на нашу думку, була введена як додаткова гарантія проти свавілляслідчого та прокурора у конкретному кримінальному провадженні, що спрямована наякнайширше на цьому етапі поширення інформації щодо самого факту затриманняособи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. Отже, повідомленняслідчим/прокурором затриманому його прав та обов’язків під час складанняпротоколу затримання слід визнавати перевищенням їх повноважень, оскільки такіособи, не є особами, що відповідальні за перебування затриманих. Цікавим, на погляд автора, є й теза ЄСПЛ проте чи можна вважати особу незаконно затриманою, якщо протокол затриманняскладається через декілька годин після фактичного затримання. Зокрема, у своємурішенні у справі «Гриненко проти України» ЄСПЛ наголошує: «Європейським судомбуло констатовано порушення підп. "c" п. 1 ст. 5 Конвенції у зв'язкуз тим, що тримання заявника під вартою з 23:00 год. 20 листопада [ ПВ:момент фактичного затримання ] до 13:30 21 листопада 2004 року [ПВ: момент склад е нняпротоколу] було незаконним, оскільки воно не булоналежним чином задокументовано і таким чином процесуальний статус заявниказалишався невідомим у цей період.»
Тож, враховуючи зазначені вище практичні настанови ЄСПЛ усправах, що ним розглядалися, автор закликає колег –правозахисників якнайширшевикористовувати їх у практичній діяльності з метою підвищення гарантійгромадян, що затримані за підозрою у вчинення кримінального правопорушення.