Мистецтво в Україні: витрати чи стратегічний капітал для економіки та ідентичності

Поки глобальний інвестиційний ринок дедалі частіше розглядає мистецтво як довгостроковий актив — інструмент диверсифікації ризиків і збереження вартості, — в Україні культура досі залишається поза фокусом великого капіталу. Артпроєкти сприймаються як витрати, благодійність або елемент іміджевого декору. Такий підхід є стратегічною помилкою, що коштує країні не лише втрачених можливостей зростання, а й позицій на глобальному ринку сенсів.

У сучасній економіці мистецтво давно вийшло за межі естетики. Воно працює як інструмент капіталізації: формує додану вартість брендів, територій і цілих країн. Ігнорування цього ресурсу означає продовження експорту талантів у статусі «сировини» замість участі в повноцінній культурній індустрії, що генерує значні фінансові потоки.

Економіка ідентичності: як культура підвищує вартість активів

У глобальній конкуренції вирішальну роль відіграють не лише технології чи ціна, а контекст походження. Продукти з країн із сильним культурним кодом автоматично отримують премію до вартості. Італійське вино або французька парфумерія продаються не лише як товар, а як частина цивілізаційного наративу, сформованого мистецтвом, архітектурою та стилем життя.

Для міжнародних інвесторів участь бізнесу в культурних ініціативах є маркером зрілості та довгострокових намірів. Артпатронат у західній практиці — це сигнал стабільності та відповідальності. Водночас відсутність системної культурної присутності знижує довіру до компаній і держави як до стратегічних партнерів.

В умовах війни мистецтво також виконує функцію ефективної «м’якої сили». Проєкти, що працюють із національною ідентичністю та історичною спадщиною, формують образ України як суб’єкта цивілізаційного процесу, а не лише об’єкта міжнародної допомоги. Це безпосередньо впливає на інвестиційний клімат та сприйняття ризиків.

Чому система не працює

Попри високий творчий потенціал, український артринок залишається фрагментованим і слабко інтегрованим у економічну систему. Причина — у відсутності інфраструктури та ринкової логіки.

По-перше, бракує прозорих механізмів оцінки. Без артбанкінгу, страхування та незалежної експертизи мистецтво не сприймається як актив, а залишається емоційною покупкою.

По-друге, відсутні довгострокові стратегії. Більшість культурних ініціатив мають подієвий або волонтерський характер і не створюють інституційної спадковості. Без чітких цілей і показників ефективності культура не масштабується.

По-третє, зберігається криза суб’єктності. Страх перед ринковими механізмами у сфері мистецтва призводить до залежності митців і відсутності системного голосу України на міжнародних артплатформах.

Три кроки до зміни парадигми

Перший — перехід від спонсорства до партнерства. Культурні проєкти мають інтегруватися в репутаційні та маркетингові стратегії бізнесу як інвестиції в нематеріальні активи.

Другий — розвиток ринкової інфраструктури. Поява професійних артдилерів, аналітиків і фондів дозволить інвесторам працювати з мистецтвом на зрозумілих умовах.

Третій — інституціоналізація культурної дипломатії. Сучасне мистецтво має стати складовою міжнародних комунікацій держави та великого бізнесу, підвищуючи рівень довіри до України як партнера.

Висновок

Україна сьогодні бореться за фізичне виживання, але вже завтра зіштовхнеться з конкуренцією за місце в глобальній економіці знань і сенсів. Мистецтво — один із небагатьох активів, які неможливо швидко знецінити або відтворити без втрати змісту.

Сприймати культуру як витрати — означає добровільно обмежувати власний потенціал. Розглядати її як капітал — шанс закласти основу довгострокової економічної та символічної суб’єктності України.