Вчоравиповнилося 22 роки з моменту підписання Україною і НАТО програми"Партнерство заради миру" (8 лютого 1994 року). Основне її завдання полягалов активізації партнерства Києва з Альянсом у питаннях викоренення корупції,запобігання виникненню нових загроз оборони й безпеки країни, підвищення рівняпідготовки військових та утилізації надлишкової зброї.
Події, якісьогодні розгортаються на території України, яскраво демонструютьневідповідність нашої політичної еліти і рівня її компетенції у вирішенні зазначенихпроблем.
За більш ніж20 років, які минули з моменту підписання згаданої програми, співпраця з НАТОвідбувалася для нашої держави, переважно, у паперовому форматі.
АнексіяКриму і конфлікт на Донбасі засвідчили катастрофічно низький рівень українськоїобороноздатності, який довелося фактично компенсувати за рахунок громадськогоруху добровольців та волонтерів.
Лише тоді,коли українська криза перейшла у криваву фазу, Україну наводнили численні інструкторита технічні місії під егідою НАТО, які почали інтенсивно навчати українськихвійськових передового досвіду. При цьому, мало хто враховує, що досвід наземнихоперацій під проводом США (читай - НАТО) має цілком іншу специфіку і базуєтьсяна значній чисельній та збройній перевазі над супротивником, активному застосуванніавіації та високоточної зброї тощо.
Замістьтого, щоб тверезо оцінити шанси України на вступ до НАТО, які в контекстігеополітичних реалій були примарними і 20 і 10 років тому, влада намагаласяполітичної балаканиною замінити реальні дії, спрямовані на зміцнення ЗСУ.Використовуючи, зокрема, технічну та фінансову допомогу НАТО.
На жаль,цього не відбулося. Можна стверджувати, що українська армія відроджується завдякинародній ініціативі та підтримці. Трагедія у тому, що за багаторічнубездіяльність влади наші співвітчизники платять власним життям.