Зрозуміло, що увага доаграрного сектору зумовлюється незамінністю продовольчої безпеки, яказабезпечується сільськогосподарською продукцію та продовольства як основи життєдіяльності людини і суспільства та йоговинятковою соціальною значимістю. Цікавим є питання чк мипротримались останні 24 роки незалежності, не маючи державної та національноїпрограм розвитку сільсько-господарського сектору та концептуального баченняпродовольчої безпеки. За час не залежностіУкраїни саме селяни, які займалися власне селянським господарством (продажмолока, м’яса, овочів та фруктів) рятували економічну ситуацію в державі.Застосування європейських норм без урахуванням особливостей наших традицій,укладу українського села, нищить його засади та звичаї, на яких країнапротрималася весь цей час при відсутності державного бачення розвиткусільського господарства. Якщо ми шукаємо українське, хочемо українське, робимовсе, щоб зберегти українське, варто спиратися на досвід поколінь і рухатисявперед за власною національною стратегією. Влада декларує про те, що держава має можливість невитрачати купу часу, зусиль та ресурсівдля пошуку власного шляху і може вже скористатися європейськими практиками тадосвідом. Як це може нам допомогти? Чи зможуть принципи, якими керуються інші держави бути корисними для України,об’єднатися з українськими? Я думаю що так, але не всі підряд і обов'язково зурахуванням наших національних особливостей, тобто на національній основі —будь-яка парадигма чи стратегія повинна мати національне коріння.
Безперечно, що на сьогодні усівеликі корпорації (європейські, світові) хочуть мати дешеву робочу силу,природні ресурси, тобто всі ті переваги, які має українська земля, водойми таекономіка. Тому для того, щоб не потрапити в пастку транснаціональнихкорпорацій і не дозволити зламати наші національні устої та традиції, ми маємосамі розробити план дій щодо розвитку сільського господарства та стратегіїагропромислового комплексу. Український аграрний сектор з тим потенціаломвиробництва, який є на сьогодні, може розвивати і підтримувати національнуекономіку на рівні європейських стандартів, дати імпульс інвестиційному,технологічному та соціальному піднесенню держави. Розглядаючи запропонованустратегію розвитку аграрного секторуУкраїни на період до 2020 року, яка ніби спрямована на формування та посиленняекономіки держави, ми ставимо за мету задовольнити потреби внутрішнього ринкута забезпечити провідні позиції на світовому ринку сільськогосподарськоїпродукції та продовольства. Про яке задоволення потреб внутрішнього ринку може йти мова, коли ми немаємо концептуального бачення продовольчої безпеки держави. Про які провідніпозиції на світовому ринку сільськогосподарської продукції та продовольстваможе йти мова, коли присутня суттєва різниця в стандартах (по якості тафілософії вживання). Але ми розуміємо, що агропромисловому комплексу негайнопотрібна стратегія його подальшого розвитку та існування, яка базується нанаціональній основі. Ми також розуміємо, що її реалізація можлива лише при консолідації зусиль усіх гілок державної влади, органів місцевогосамоврядування та господарюючих суб‘єктів аграрного та суміжних секторівекономіки.
Фінансово-економічні та іншітруднощі початкового періоду становлення незалежної української держави тавідверте зазіхання на українській території російського агресора впливають на стан матеріально-технічної бази агропромисловогокомплексу, яка потребує зараз серйозної реконструкції, модернізації та реформ.Але це не дає нам права перед майбутніми поколіннями здати українську землю таукраїнську державу на примхи великих транснаціональних корпорацій . ЗвичайноУкраїна не уникне процесів глобалізації, які відбуваються у світі і ми неставимо це за мету. Але для того, щоб адаптувати націю до змін вагропромисловому комплексі, які можуть відповідати викликам глобальних процесіву світі, варто звернути увагу насьогоднішній стан українського села. Низькапродуктивність праці, низька конкурентоспроможність, низький рівеньінноваційності в аграрному секторі, відставання заробітної плати (а інколиїї повна відсутність), втрата працюючими інтересу до ефективної праці і їїрезультатів. Це недосконалість діючої системи, відсутність правової законодавчоїбази, систем інформаційно-аналітичного забезпечення. При таких умовах на розвиток галузі немає сенсу розраховувати.Тому Україні дійсно потрібна стратегія розвитку агропромислового комплексу, нашвидкуручсформована під ніби то європейський виклик і, тим паче, непоказова фікціямолодих завзятих реформаторів.
Важливою складовою продовольчоїбезпеки країни є рибна галузь і особливо сучасний вектор галузі - аквакультура. В Україні протікає близько 71 тис річок та 8 тис озер,водосховищ, лиманів, заток, переважнабільша яких становить фундамент сучасній аквакультурі. Глобальні процеси всвіті сьогодні демонструють нам збільшення аквакультурної продукції у всіхкраїнах, які традиційно займалися рибальством. Україна в цьому переліку неостання держава, яка має надпотужні можливості. Але для цього нам потрібна національнастратегія та суттєві законодавчі та регуляторні зміни, які мають гармонізуватинормативно-правові бази рибної галузі – кодексифікація, зведення всіх галузевихзаконів та НПА в єдиний закон з підзаконними актами. Законодавча база рибноїгалузі вкрай недосконала і, не зважаючина прийняття останнім часом певних законів, містить корупційні механізми, якіпотребують суттєвого доопрацювання, з метою узгодження її з вимогами чинноговітчизняного та міжнародного законодавства. Застарілість основних засобіввиробництва підприємств галузі та відсутність механізму їх відтворення, зокремаокеанічного рибопромислового флоту, не сприяє набуття Україною статусу морськоїдержави.
Досягнення цієї мети вимагаєвід влади дуже суттєвих змін та сміливих кроків в бік українського народу,української нації. Влада має передати максимальні можливості повноваженьмісцевим громадам та місцевому самоврядуванню та запропонувати дуже привабливіекономічні умови господорювання. Головним гаслом влади — реформаторів сьогоднімає стати гасло українця - “Збагачуйтесь та збагачуйте українську землю, українську державу!”