Чи потрібна українцям боротьба з корупцією?
Про що без упину торочать усі українськіполітики, створюючи відповідне інформаційне тло в ЗМІ? Про реформи, звільненняполонених і, звісно ж, про очищення держави від згубного впливу кумівства,хабарництва й корупційних схем.
Замість конкретних результатів обговорюютьсяабстрактні процеси, мало пов’язані з життям пересічного громадянина.
Відбувається підміна понять. Так, народцілком справедливо прагне економічної розправи над злодійкуватими чиновниками йбізнесменами, сподіваючись, що відібрані в них гроші підуть на освіту, ремонтлікарень та інші соціальні потреби. А максимум, що можуть зробити політики, –це «забезпечити прозорість» і «внести зміни», абсолютно відірвані від реальності.
З осердям державної машини й урослого в неїолігархату пропонують боротися канцелярщиною.
Це дуже зручно: обираєш загальну тему, що нестосується життєво важливих потреб людини, закликаєш до праведного гніву,підігріваєш суспільну напругу й вуаля – населення опиняється під потужнимінформаційним ковпаком.
Чомусь ніхто не говорить про те, як збільшитисередню зарплату українця бодай до 1000 доларів (що сприяло б розвиткунаціональної самосвідомості значно краще за всілякеантикорупційне базікання).
Аот охочих до піару на політичних трупах корупціонерів хоч греблю гати.
Що ж, справа важлива й почесна. Протекорупція не є й ніколи не була найболючішою проблемою для нашого народу.
Хліба, не видовищ
Варто відмовитися розв’язувати проблеми, щоне мають остаточного розв’язку, як одразу ж лунає перший сигнал: до порядкуденного тобі тепер зась. Там скандали, інтриги, викриття, кабінетна гризня за«зірочки» й «батони».
Залишаєшся поза загальним трендом трохидовше, ніж належить, – ризикуєш отримати клеймо політично ненадійного елемента.
Та правда залишається правдою: чинний політичнийрежим відчуває інтуїтивно-ідеологічні настрої народу (щодо створеннянаціональної держави), але вперто ігнорує його практичні запити.
Нескінченні балачки – то будь ласка, а отдизайном життя звичайного українця влада займатися не хоче, не вміє й з певнихпричин не буде.
На щастя, тем для інтенсивного пащекування силасиленна. І найнебезпечнішою й найбезглуздішою з них є вічна дума про боротьбу зкорупцією.
Вважається, що вбити цю мерзенну гідру дужепросто. Треба тільки зітнути одразу всі її голови: сформувати нові державніоргани, змінити особовий склад правоохоронних структур – і справу зроблено.
Та без свідомого й масового запиту з бокународу, без конкуренції у виявленні великих корупційних мереж ця боротьба є лишетелевізійним шоу, яке ми нині й споглядаємо.
Чисто там, де не смітять
Цей абсурдний постулат дуже люблять люди, яківідповідають за чистоту, але не можуть впоратися зі своїми обов’язками.
Ленінські толоки за участю школярів,студентів, викладачів, медиків та інших бюджетників – продукт саме такогосовкового мислення.
Чисто там, де прибирають, причому добре йрегулярно. Ідеальний варіант – це коли в клінінговій сфері є декількаорганізацій-конкурентів. Вони не лише врівноважують ціни на ринку, але йзмушують клієнтів підтримувати чистоту за допомогою адміністративних заходів.
Так само й з корупцією. Аби її перемогти, нетреба морочитися з обсягом повноважень і чисельністю державних органів. Головне– наявність інстанцій (наприклад, ЗМІ, громадських комітетів, аудиторів,національних агентств і т.ін.), готових конкурувати за можливість розкриватикорупційні схеми.
Чи є така конкуренція між незалежнимиукраїнськими ЗМІ? Ні. Корупційних розслідувань вкрай мало, бо громадськийінтерес до цієї теми дуже слабкий.
В Україні досі немає профільного антикорупційногоЗМІ, що працювало б за читацькою передплатою. Наше суспільство не готове фінансуватиборотьбу з хабарництвом. І знаєте чому? Бо черговий удар по знеособленійкорупційній системі навряд чи покращить життя конкретного українця.
Коли якийсь олігарх припиняє отримувативідкати за схемами, громадяни не починають більше заробляти, заощаджені грошіне інвестуються в перспективні державні проекти. Замість одного підприємцякошти отримує інший, але вже за результатами формальної участі в тендері.
І всі гучні корупційні скандали (ті жрозслідування про офшори), як правило, пов’язані не з вкраденими в народугрошима, а з розподілом ресурсів між панівною верхівкою (або з практикоюцентралізації, якщо йдеться про посилення владної вертикалі).
ЕС та США дуже зацікавлені в очищенні наявнихеліт, адже це зробить поведінку держави передбачуваною. Ось чому більшістькорупційних розслідувань в Україні ведуться за рахунок західних грантів.
Але для середньостатистичного українця цяпроблема зовсім не в пріоритеті. Людей не надуриш.
Про хлопчика Боббі, що гроші любив
Люди переймаються своїми прибутками, освітоюй працевлаштуванням дітей, медичним забезпеченням та іншими прагматичнимиречами. Українці згідні давати хабарі вчителям і лікарям, відмазувати синів відармії. Словом, громадян цілком влаштовує корупція, що пронизує їхнє приватнежиття.
Отже, влада декларує боротьбу з тим, щопересічні українці вважають нормою.
Дійсно, нащо займатися щоденним покращеннямжиття громадян, коли можна просторікувати про реформи, що змінять усе, мов запомахом чарівної палички?
Було б цікаво послухати звіт політиків проте, скільки робочих місць вони створили, скільки цільових інвестицій (а некредитів на соціалку) змогли залучити для країни, скільки грошей допомоглизаробити реальним платникам податків (а не бюджетникам).
Та, на жаль, наші чиновники можуть розповістихіба про те, на скільки відсотків вони знову зрізали доходи приватного сектору,аби залатати дірки в бюджеті й повигравати цифрами в соціальному забезпеченні.
Розлючених пенсіонерів і бюджетників владабоїться більше, ніж невдоволених підприємців і їхніх найманих працівників. Томущо перші мають час на мітинги, а другі – ні. Перші ходять на вибори, а другі –на революції, та й то як туристи.
От і виходить: щоденні проблеми людей – тозанадто складно, хай якось потім. На першому місці – боротьба з корупцією,реформи й перейменування міст. Бо саме це по-справжньому хвилює українців,правда ж?
