Основна проблема всіхпарламентів незалежної України полягала в тому, що в їх складі переважалибізнесмени, які використовували владні можливості для розв’язання діловихпроблем і створення тепличних умов для розвитку власних підприємств, а не ті,хто хотів увійти в історію, розбудовуючи країну.
Політичний клас традиційносприймав державу не як політичний інструмент, а радше як адміністративнийрегулятор: повернеш в один бік – відбереш власність у конкурентів, крутнеш вінший – придушиш критиків своїх дій.
Речниками такоїпозиції виступають проросійські «аналітики» українського походження (по суті,звичайні державні зрадники) на кшталт Ростислава Іщенко (за часів Кучми працюваву Адміністрації Президента, потім був одним із найближчих радників ДмитраТабачника), який неодноразово стверджував, що України як держави взагалі неіснує. Ця радикальна теза походить саме від браку «державницьких окулярів» наочах очільників країни.
Але вітчизнянесуспільство еволюціонує значно швидше за нашу політичну еліту. Яскраве цьомупідтвердження – українські революції 2004 і 2014 років.
Якщо в 2004 роцінарод уперше об’єднався навколо ідеї обрання єдиного національного лідера (хочазгодом дуже швидко в ньому розчарувався), то в 2014 році ми вперше рішуче й цілеспрямовановиступили за європейський вектор розвитку країни.
Важливо підкреслити,що кожен новий виток процесу еволюціонування суспільства супроводжувавсясильним потрясінням, яке змінювало офіційну риторику й обличчя основнихпублічних дійових осіб.
Революції 2004року не було б, якби вибори пройшли демократичним шляхом, а тодішній президентЛеонід Кучма не спробував забезпечити перемогу своєму «наступнику» ВікторовіЯнуковичу, від якого сподівався отримати гарантії недоторканості після виходуна пенсію.
Тобто першийМайдан зібрався через неможливість реалізації базового громадянського праваобирати владу таким чином, щоб це право не паплюжили, а поважали й визнавали.
Революція 2014року була спровокована зрадою державних інтересів України та її народу заради сприянняполітичним преференціям проросійських олігархів та бізнес-перспективам сім’їВіктора Януковича, що прагнув за будь-яку ціну втриматися в президентськомукріслі.
Тому основнимгаслом другого Майдану стало знищення геронтократичної «глухої влади», яказавжди вважала Україну не самостійним історичним суб’єктом, а лише певноютериторію з населенням, що можна вигідно доїти.
Отже, розуміючилогіку процесу національного державотворення, нескладно передбачити наступнийетап еволюції – необхідність якісної розбудови інститутів громадянськогосуспільства через підвищення вимог до громадських і політичних лідерів.
Наразі формуєтьсяпопит на результативну й відповідальну політику, формування нових рівнів довіриміж державою та громадськістю та виконання владою конкретних суспільно важливихпроектів. Фокус публічної уваги зміщується з принципових політичних установокна пошук ефективності.
Зрозуміло, що зогляду на поглиблення економічної кризи та збіднення населення (через неадекватнуполітику окремих державних фінустанов, які остаточно знищили довіру українцівдо національної валюти на багато років наперед), нинішні уряд, президент іпарламент цьому критерію очевидно не відповідають.
Саме тому часзамислитися, яким чином відбуватиметься наступний еволюційний крок нашоїдержави на зустріч нагальному суспільному запиту. Чи можна зробити так, щоб цейпоступ не викликав ще однієї революції, яка призведе до нових жертв і щебільшої радикалізації народу?
Відповідьоднозначна – так, можна. Але для цього Україна потребує справжнього парламенту.
Доля парламентів
Історичносклалося так, що українські парламенти ніколи не були самостійними. Депутатськабільшість завжди вибудовувалась під президента, часто попри Конституцію йелементарну логіку виборчого процесу.
Відносносамостійною Верховна Рада була лише під час прикрої політичної кризи, щорозпочалася в 2005 році й заблокувала нормальну роботу нардепів. Тоді парламентстав місцем смертельного протистояння одразу трьох потужних гравців. Таоскільки де-факто Верховна Рада не виконувала своїх повноважень, говорити проїї самостійність було б некоректно.
Сьогодніпарламент теж не є незалежним політичним інститутом, але в порівнянні з минулимскликанням він сильно гібридизувався. У Верховній Раді нарешті зустрілись дваумовні світи: «рішали» та їхні сателіти, що складають безумовну більшість, тапредставники громадянського суспільства, які працюють на задоволення очікувань власногоелекторату (вони ж популісти, які ще не втратили зв’язок з реальністю).
Чому це важливо?Бо в моменти політичної кризи лише парламент може прийняти вольове рішення й уконституційних межах оновити систему відповідно до потреб суспільства.
На початку 2014року саме Верховна Рада могла зупини кровопролиття на Майдані, заблокувавшироботу уряду й президента й розпочавши процедуру імпічменту. Але тодішнінардепи не були в цьому зацікавлені. Рада не втрутилася – в результаті Українавтратила частину територій, отримала війну й багато інших викликів, до якихоб’єктивно не була готова.
Отже, місіясьогоднішнього парламенту полягає у тому, щоб стати «народним барометром» й непроґавити той момент, коли перезавантаження всієї системи коштуватиме дешевшеза нову революцію.
Немає жоднихсумнівів, що вже цього року в Україні набере вагу протестний рух. Якщо ж вінстане масовим, з огляду на рівень мілітаризованості населення політична еліта простоне зможе утримати владу.
Єдиний спосібпопередити конфлікти й знизити рівень суспільної напруги – самостійні рішучідії парламенту з ініціювання свого саморозпуску й відставки уряду. ТількиВерховна Рада як основний представницький орган держави зможе загасити вогоньмайбутньої революції.
Історична рольпарламенту VIII скликання полягає в тому, щоб завадити розхитуванню ситуацію зсередини та зменшитирівень суспільної безпеки. Тільки повна відкритість Верховної Ради, її готовністьвести перемовини з будь-яким протестним рухом може стати запорукою виживання й демократичноїрозбудови України як незалежної держави.
Натомість, яксвідчить десятилітня вітчизняна практика скидання авторитарної влади,сьогоднішня політика жорсткого закручування гайок призведе лише до зриву різьбий чергового збою в роботі механізму.