Втрачені голоси

В останньому волевиявленні 26 жовтня взяли участь більше 15мільйонів українців. Але можливість реального вибору була лише в 12 мільйонів наших співвітчизників.І все через умисне введення формальних виборчих процедур, що не відповідають українськимполітичним реаліям.
 
Спочатку на такий крок пішли політичні технологи кривавогорежиму, а потім збереження правил гри забезпечили їх наступники –політтехнологи режиму Петра Порошенко.
 
Як і їхні попередники, теперішні можновладці  зацікавлені в виборчій моделі, що не дозволяємалим політичним партіям потрапити у велику політику. Українська еліта не хочестворювати умови для реальної політичної конкуренції, тому пропонує народовіпсевдовибір між кількома силами, що представляють інтереси вузького колаолігархів.
 
Цьому сприяє й авангард громадського активу, включений доструктур влади. Навіщо займатися зміною правил гри, якщо магістральна дорога довлади вже відкрита для всіх, хто вміє поширювати інформаційні приводи? Навіщозайматися розвитком незалежних громадсько-політичних проектів та суспільнихрухів, якщо на виборах діє 5-відсотковий прохідний бар’єр і принцип спортивногочемпіонства на мажоритарних округах (першому – все, іншим – нічого)?

Якщо конкретно, то сучасна виборча система Українив її мажоритарно-пропорційному вимірі взагалі розроблена таким чином, щоб доВерховної Ради проходили лише партії з космічними рекламними бюджетами. Саме томуперсональний склад парламенту тільки частково відповідає (якщо відповідаєвзагалі) громадським очікуванням.

По-перше, один тур виборів на мажоритарці –відверта дурість для багатопартійної української системи. У країні чималоокругів, де кандидати перемагають з незначним відривом від найближчихконкурентів.
 
Переможені (з результатом, наприклад, 37% проти 35%) не отримуютьнічого. Їхні голоси йдуть на смітник. Таким чином, існує висока вірогідністьтого, що у парламент проходять депутати лиш від однієї частини суспільства, повністюпозбавляючи іншу політичного представництва.
 
По-друге, прохідний бар'єр у 5% – неадекватне рішення длядержави, де є щонайменше 6 політичних сил, яким до потрібного показника наостанніх виборах бракувало одного-двох відсотків. Саме тому в Україні постійновиникає голод на «нові обличчя» в політиці: перспективним молодим діячам весьчас не вистачає місця під парламентським сонцем.
 
Цього разу до Верховної Ради не потрапили (а мали б): ВО«Свобода», «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка (разом з ДемАльянсом),«Правий сектор», об’єднання «Заступ», «Сильна Україна» та КПУ. Щодо останньоїпартії, то її виборчу долю мав би вирішувати суд. Але радіти високомупрохідному бар’єру тільки тому, що до парламенту нарешті не пройшли комуністи,– просто ідіотизм.
 
Звідки взагалі взялися ці сакральні 5%? Чому не 4%, 3%,чи 10%?
 
У теоріїє лише один реальний аргумент для введення прохідного бар’єру – це кількістьфракцій. Менше фракцій – легше створювати коаліцію, швидше відбуваютьсяпарламентські процедури. Але до чого тут політичне представництво?
 
Якщопрохідний бар’єр встановлюють для уникнення організаційних проблем, то ліпшезаконодавчо встановити мінімум депутатів, що можуть створити фракцію(наприклад, 15 обранців). І проблему буде вирішено.

Бо на останніх виборах між партіями, що змоглиздолати 5% прохідний бар'єр, було розпорошено близько 3,5 мільйони голосів.Наскільки це відповідає бажанню українців створити якісно нову державу – великепитання.
 
Оскільки вітчизняна конституція передбачає обов’язковестворення коаліції та введення пропорційної системи виборів (можливо, з відкритимирегіональними списками чи іншим механізмом компенсування територіальногопредставництва), прохідний бар’єр необхідно мінімізувати чи взагалі скасувати(за прикладом Нідерландів).
 
В українському парламенті 450 депутатів. Отже, урозподілі мандатів повинні брати участь усі партії, що подолали «структурнийбар’єр» у 0,22%. Якби парламентські вибори проходили за такою схемою, до ВерховноїРади потрапили б представники 17 партій з 29, які приймали участь у виборчихперегонах.
 
Коаліційні розклади це б ніяк не зірвало. Зате парламентстав би дійсно основним представницьким органом держави, а ріст конкуренціїспонукав би депутатів якісніше працювати з виборцями.
 
Та сьогодні жодна політична сила, що пройшла в парламент,не оскаржуватиме зависокий прохідний бар’єр, що продовжить консервуванняукраїнської еліти навіть за умови кардинальної зміни виборчої системи.
 
Бо хто відмовиться від 3,5 мільйонів голосів,отриманихзадурно від громадян, яких позбавили можливості вільно обирати своїх політичнихпредставників на державному рівні?
 
Але це питання ми найімовірніше зможемо порушити тількина новому Майдані. Бо чесно працювати без піднятої над головою каменюки нашіобранці, на жаль, ще не навчилися.