Сьогоднішнійтренд всієї пропагандистської машини російських ЗМІ – викриття неофашизму. Цемагічне слово настільки часто використовується на кремлівських телеканалах, що,здається, скоро перетвориться на власну назву тієї частини України, щознаходиться західніше Слов’янська.
Нашу країнунамагаються представити державою, захопленою бандерівцями та правимирадикалами. І поки що цей образ вдало та безперешкодно поширюється середпотенційного електорату Володимира Путіна.
При цьому ніякогостабільного визначення неофашизму немає. Неофашистами раз по раз називаютьновий український уряд, до лав якого увійшли представники ВО «Свобода»(організації, що системно й безперервно демонізувалася московськимиполіттехнологами). Водночас цей термін застосовують і до всіх громадськихутворень і пересічних українців, які підтримували Майдан.
Інформаційна каша,якою постійно годують росіян (а тепер ще й Крим та проблемні регіони східноїУкраїни), дуже швидко вимикає мозок. Ніхто не замислюється над тим, як прокремлівські ЗМІ трактують поняття«неофашизм». А питання це вкрай цікаве.
Судячи зчисленних заяв, натяків та характеру репортажів, українські неофашисти – це:
1) ті,хто, користуючись зброєю, позбавиливлади «легітимного» президента-батона Януковича;
2) ті,хто нав’язують українську мову та «незвичний» спосіб життя (читай: люди,що спілкуються українською в повсякденному житті);
3) ті,хто виступають за євроінтеграцію (надумку наших східних братів, усі євроінтегратори – агенти ЦРУ, тобто неофашистиапріорі);
4) «ПравийСектор» і кожен, хто бодай раз проходив повз його активістів («візитки Яроша» –артефакт саме з цього типу істерії);
5) будь-якийукраїнський громадянин, який дозволяє собі хамські акції, спрямовані проти ВолодимираПутіна (саме тому до категорії неофашистів очікувано потрапили фанихарківського «Металіста», що відзначилися низкою душевних джинглів-девізів).
Якщо підсумувати,то головними складовими узагальненогообразу неофашиста в російських ЗМІ є: використання сили для відстороненняконкретних осіб від влади, негативне ставлення до російського царизму (в особіВолодимира Путіна) й використання специфічної символіки.
За цими ознакамипрактично будь-який народний спротив владі можна вважати неофашистським. Інакшекажучи, «неофашизмом» називають все те, що загрожує абсолютній владі ВолодимираПутіна.
Щоб бути до кінцясправедливими й послідовними, російські журналісти мають звинуватити внеофашизмі, наприклад, Володимира Леніна. Він прийшов до влади силовим шляхом,поставив за мету знищення російського царизму (а заразом – і демократичного Тимчасового уряду),користуючись специфічною партійною символікою.
Хто ж знав, щокомуніст може бути неофашистом? Спасибі російському ТБ… просвітили.
Якщо Росіясправді так боїться неофашизму, то вже наступного дня після демонстрації викривальнихсюжетів про вождя пролетаріату в РФ почнеться власний «ленінопад».
Аби закріпитирезультати ідеологічної дебілізації населення, пропутінським ЗМІ слідпопрацювати й над темою «Петро І – шкідливий євроінтегратор, колабораціоніст йнайманець ЦРУ».
Жарти жартами,але розмивання значень – це дуже небезпечно.
Термін«неофашизм» автоматично викликає суспільну агресію. Усе, що ним марковано,належить знищувати. Наразі носіями неофашизму оголошено більшість активних суспільно-політичнихорганізацій Україні та мільйони наших співгромадян.
Як результат – активаціяміжнаціональної агресії. Та російські ЗМІ цього не розуміють. Вочевидь, гра зсірниками триватиме, поки хата не згорить. І це найтрагічніше.
У найближчійперспективі – ментальний зсув у свідомості звичайних росіян. У РФ до українцівдуже скоро почнуть ставитися, як до людей другого сорту. Десятки тисяч нашихспіввітчизників, які працюють у Росії, гарантовано потраплять під цей жахливий удар,спровокований прокремлівськими ЗМІ. Невдовзі в Московській імперії паспортгромадянина України може стати «свідоцтвом неофашиста».
Ще один імовірнийнаслідок – поступова зміна ставлення українців до мешканців Криму. Двомільйоннийострів потрапив під тотальний інформаційний вплив Росії ще в дев’яностих рокахминулого століття. Замість того, щоб боротися за власне місце в кримському медіапросторі,блокуючи політичну, соціальну та економічну інтеграцію автономії з РФ, українськіЗМІ, можновладці та пересічні громадяни схиляються до думки: кримчани –зрадники, тож хай собі кубляться на своєму острові, як хочуть.
Чи варто зайвийраз пояснювати помилковість такої позиції? Сьогодні ми відхрестимося від Криму,завтра – від Донбасу, а потім – від Києва? Чого ж тоді одразу не «закритиУкраїну»?
Ми не повиннівідмовлятися від частини українського народу, свідомість якої спаплюжено «неофашистськоюісторією». З жертвами ворожої агітації потрібно працювати. Їх слід інформуватий підтримувати, підтягувати до себе. Інакше – зрадимо власну державу.
***
Запорука успіхузагарбницької політики Росії – активна пропаганда, добре змащена загонамисепаратистів-бойовиків. Щоб вибороти незалежність, передусім нам потрібно неперемогти загарбницьку армію, а здолати її інформаційний пресинг.
«Неофашизм» –перша завада для побутового добросусідства росіян та українців. Маємо зробитивсе можливе, щоб політичні провокаторам не вбили цей кілок у свідомість нашихсхідних братів так, як це було зроблено в Криму. Ми зможемо. Як казав один ізнаціональних героїв Росії, сила в правді. А правда на нашому боці.