Незалежність-29. Вік самоусвідомлення

Разом із більшістю співвітчизників активно спостерігаю за подіями, які відбуваються у Білорусі. Протести набирають обертів і поки ніхто точно не знає, чим закінчиться боротьба за справедливість і принципи демократії. Натомість соціальними мережами напівжартома поширюються меми про те, як українці вчать білорусів азів протестної діяльності. Україна недаремно вважається найбільш волелюбною державою на пострадянському просторі, водночас ми не звикли мовчати, коли йдеться про порушення базових цінностей та загрози авторитаризму.

Напередодні 29-ї річниці незалежності України ми й не помітили, який шлях пройшли назустріч нашій омріяній самодостатності. Мене завжди вражало те, що ми, українці, часом просто не до кінця усвідомлюємо, скільки вже подолали і яку ціну сплатили за те, аби по-справжньому вибороти власну незалежність.

І якщо подивитися прискіпливіше – маємо всі ознаки того, що наша держава, попри всі складнощі, склала іспит на демократичні перетворення. Цей процес – незворотній, і ми разом можемо значно пришвидшити рух до суспільного подорослішання. Наведу кілька аргументів.

Вже цієї осені ми обиратимемо місцевих депутатів за новим Виборчим кодексом. Нам доведеться ближче познайомитися із пропорційною системою з відкритими партійними списками – це одне з досягнень розвиненої демократії. І попри складний процес підрахунку голосів та визначення переможців, нова виборча система свідчить про суттєвий крок вперед до розвитку партійного життя.

Але найголовніше у цьогорічних виборах, на мою думку, - це ще один крок до завершення процесу децентралізації. За 29 років ми навчилися передавати більше відповідальності на місця, що також є свідченням «дорослішання» управлінських процесів у державі.

Те саме стосується і демократичних принципів передачі владних повноважень. Минулого року – після президентських та позачергових парламентських виборів – ми всі стали свідками повного перезавантаження влади на центральному рівні. І тут варто особливо наголосити: старі українські політики змушені були навчитися поважати волю народу. Впевнений, ця традиція продовжиться і у наступні роки, що знову ж таки є ознакою зрілості виборців та еволюції самих політиків.

Ми навчилися жити в умовах неоголошеної війни та окупації частини наших територій з боку країни-агресора РФ. І не просто протистояти ворогові, але відстоювати власну позицію на міжнародній арені. Україна, поки навіть не будучи членом НАТО та ЄС, показала, що може постояти за себе навіть перед найлютішим ворогом. Переконаний, зусилля по деокупації українських територій дадуть результат і ми відновимо суверенітет на Донбасі та Кримському півострові.

Насправді, ще неможливо точно спрогнозувати, куди нас виведе власний шлях до самоусвідомлення. Проте з упевненістю скажу, що ми навчилися йти непротореними доріжками й формувати порядок денний у своїй державі. Ми навчилися інструментам демократії та, хоч і зі складнощами, проте послідовно прямуємо до кращої організації управлінських процесів та вдосконалення інститутів громадянського суспільства.

Над своєю історією успіху Україні ще доведеться попрацювати. Але впевнений, що межу неповернення до самоусвідомлення ми вже пройшли. Ми чітко знаємо, що таке свобода, як її виборювати та відстоювати, та вже навчилися як нею розпоряджатися. Тепер потрібні політична воля, час та дисципліна для того, аби вдало вибудувати ефективний державний механізм. І я вірю, що ми вже стали на цю стежину!