Чому Європа схиляється до націоналізму?
Ще в 2014 році Україна затвердила курс на приєднання до Європейського союзу. Але час іде, і в країнах Європи все більшу популярність набирають націоналістичні партії та євроскептики. Навіть якщо за десять років ЄС продовжить своє існування, він навряд чи буде націлений на розширення і прийом нових членів.
У багатьох країнах Європи на останніх виборах націоналістичні партії взяли значний відсоток голосів. У Фінляндії це 18%, в Австрії – 26%, Італії – 17,4%, Данії – 21%, Франції – 13%, а в Німеччині 12,6%. Що стосується екзит-полів, то станом на сьогодні в Італії права Північна Ліга набирає вже близько 31% голосів. При цьому варто врахувати, що Європейський союз будували в основному демократи, соціалісти та ліберали, тоді як націоналісти не хочуть підтримувати і як-небудь розвивати наддержавну надбудову.
Зростаюча підтримка правих партій в Європі показує, що принаймні частина людей прагне відмовитися від подальшої інтеграції в загальноєвропейський простір. Замість цього вони хочуть займатися розвитком власних держав самостійно. У даної позиції часто немає сильних економічних підстав. Так, країни витрачаються на дотації новим членам і утримання спільних органів ЄС, а також на проведення деяких політик на кшталт підтримки с/г виробників. Однак ці витрати з лишком окупаються завдяки доступу до величезного ринку та значному економічному впливу, домогтися якого не могла б жодна країна ЄС поодинці.
Скоріше, справа в політиці, і в тому, яким чином в Європейському союзі приймаються рішення. За своєю суттю, ЄС давно став наддержавним утворенням. І багато рішень, що приймаються в рамках ЄС, повинні виконуватись кожною з країн-учасників. Та майже будь-яке рішення – це завжди компроміс, тому що для його прийняття потрібна більшість або навіть повна згода. Такий підхід багатьом здається сумнівним. Рішення приймаються набагато довше, аніж це могли б зробити в кожній зацікавленій державі окремо. Також деякі з ініціатив просто не вигідні ряду країн, однак вони змушені погоджуватися через прагнення отримати поступки в інших сферах або просто не маючи виходу.
Особливо яскраво проблема проявила себе в ситуації з біженцями. Спочатку їх головним магнітом була Німеччина. Країна хотіла за рахунок припливу нової робочої сили підігріти свою економіку. Рішення гарне в теорії і навіть іноді працює на практиці – у випадку з Польщею і українськими робітниками, наприклад. Але коли людей з арабських країн стало прибувати занадто багато, а процес їх асиміляції показав себе невдало, довелося думати, як можна розмістити біженців в різних частинах ЄС. І тут багато хто вже не зрозумів, чому коли Німеччина так хотіла прийняти у себе біженців, але її політика зазнала поразки, тепер вони мають давати приїжджим притулок і платити щомісячну допомогу. Якщо раніше багато рішень, що приймаються подібним способом, були не дуже близькі рядовим людям – тарифи на імпорт з країн поза межами ЄС, питання монетарної політики або відносин з іншими державами, то тут конкретно зачепили їх громадянські свободи.
У тому числі на цій хвилі стали набирати особливу популярність праві партії. В основному вони пропонують послабити відносини з ЄС аж до повного виходу з союзу, як сьогодні відбувається з Британією. І кейс Брекзита буде дуже важливим, бо покаже, чи потрібна ця дорога надбудова в принципі. Якщо Британія зможе переукласти двосторонні угоди і не втратить в грошах після виходу з союзу, вона стане прикладом для інших країн, серед яких першими претендентами можна вважати Італію і Нідерланди. Які ж висновки варто зробити Україні?
Для початку, нам пора перестати дивитися на Європу, як на джерело порятунку. Сьогодні ЄС і сам переживає не найкращі часи. Зайняті політикою всередині союзу, місцеві діячі навряд стануть звертати багато уваги на нашу країну. Із зростаючою популярністю євроскептиків, щоб утримати ситуацію в рамках поточної і не допустити виходу країн після Британії, ЄС поставить тривале табу на вступ нових членів. Торгові та політичні партнери – так, але не повноцінні учасники Європейського союзу.Рухи всередині Європейського союзу чітко показують нам, що вирішувати проблеми України ніхто не буде. Найкращі кейси, які можна привести в цьому контексті – Китай та Індія. Сьогодні це дві економіки, що стрімко розвиваються. В результаті ряду реформ вони стали продавати свої сильні сторони в обмін на інвестиції, але ніколи не відмовлялись від повної самостійності державної політики стосовно бізнесу та багатьох інших сфер.
Індія взагалі дуже довго розвивалася закрито і на внутрішніх ресурсах. Маючи досвід тривалої протекції, країна була готова на все, щоб уникнути залежності від будь-яких іноземних партнерів. Зате тепер обидві держави реалізують те, що можуть робити гарно, і в обмін на це отримують гроші, щоб цього гарно робити ще й багато.
Так сам і нам потрібен повний контроль над зовнішньою і внутрішньою політикою держави. Тарифи на газ для населення та бізнесу, експорт лісу, мова навчання – все це має вирішуватися Україною з позиції нашої вигоди, довгострокової і короткострокової.
Тут, до речі, корисним для нас буде і Брекзит – можливо, не економічно, але політично. Слідуючи рецепту Британії, нам потрібно хоча б частково повторювати її дії по налагодженню зв'язків з ЄС не в форматі учасника чи потенційного члена союзу, а як суверенна країна із власними інтересами поза межами співдружності.
Європейські прагнення України вже давно пора розглядати не лише тактично, а й стратегічно. У тому випадку, коли через 10 років ми не стане членами ЄС, така мета поки не має для нас сенсу. Отже Україні потрібно будувати відносини на взаємовигідних партнерських засадах, а не виступати в ролі добровільного підлеглого.
