Насправді ж це більше нагадувало сплановану атаку, обернену чи то проти видавництва, чи то проти авторського колективу. Чи навіть і не проти нас — можливо, комусь підручник просто став зручним «інструментом» для зовсім інших ігор з іншою метою.

Але факт залишається фактом. Особливо це підтверджують однотипні та злагоджені коментарі багатьох «користувачів» соцмереж під дописами, у яких аргументовано аналізуються всі три шкільні підручники з історії України, зокрема наший. Або однакові заголовки та майже незмінні тези в кількох медіаресурсах, що далекі від «білого списку» та відомі своєю суб’єктивністю на користь окремих осіб.

Усе це ще раз нагадало мені, наскільки важливим у наш час — час пропаганди, фейків, керування громадською думкою через ботів і свої медіа — є критичне мислення. Наскільки важливо вміти дивитися не лише на вершину айсберга, а й шукати, що ж там заховано нижче. А ще розуміти, чому ми взагалі про все це говоримо, чому згадали зараз і хто в першу чергу від цього виграє.

Я вже писав дещо у відповідь на весь цей «скандал» на своїй сторінці. Однак зараз, коли інформації стало більше, а розвиток дії набирає обертів, спробую ще раз все вичерпно пояснити та розставити крапки над «і» в цій «Історії».

Підручники — це про освіту, а не про політику

Відключити

А все почалося, як мені здавалося, з однієї фотографії, що вже стала історичною, а в момент своєї першої публікації — на початку повномасштабного вторгнення, коли ніхто не був упевненим у нашому завтра, — мала великий ефект на все суспільство. Такий самий, як фотографія з Вокзальної вулиці звільненої Бучі, як фото керамічного півника на вцілілій шафці, як світлина з протестів українців проти окупаційних військ в Херсоні чи Енергодарі. Кожну з перерахованих ілюстрацій ми додали до нашого підручника «Історія України. 11 клас». І хоча таких вражаючих моментів, що збереглися в пам’яті та кадрі, було набагато більше, усе показати в одному посібнику ми, на жаль, не можемо.

Однак увага багатьох прикипіла до тих кількох фото, на яких зображений Президент України. Шостий президент, якщо бути точнішим. Бо за правилами творення підручників з історії, у нашому є фото кожного з шести президентів, якими б вони не були. І до того ж не одне.

А ще є фото інших політиків, наших артистів, спортсменів, представників інших держав і навіть світлина з підписання обурливої Чорноморської угоди з рф у 1997-му. Усе це — наша історія. Хоч як би ми не ставилися до окремих осіб чи подій, викреслити їх з історичних підручників чи праць означало б переписувати минуле або вдавати, що такого не було. Точно не те, чого має вчити школа.

Для когось ці кілька світлин із текстівками та один абзац поруч зробили підручник політизованим, заангажованим, позбавленим компетентності. Для когось там не вистачало інформації про одну подію, для інших про наступну її було забагато. А хтось навіть вирішив, що у ньому присутні пропагандистські наративи. Постає питання: як багато сторінок чи інших розділів із підручника читали «критики», щоб зрозуміти весь контекст? Бо навіть на початку видання можна знайти підказку-рекомендацію: щоб зрозуміти наступну частину, спочатку потрібно прочитати попередню.

Перед тим, як звинувачувати підручник у тому, що він такий, яким він є, спершу варто зрозуміти кілька важливих речей. Перше — усі підручники створюються відповідно до затверджених програм і навчальних планів. У них не може бути більше або менше інформації, ніж ту, яку діти вивчають у школі. Друге — навчальні видання для школярів, як правило, дуже обмеженні в обсязі. Умістити десятиліття, а то й століття історії на трьохстах сторінках так, щоб не перенавантажити учнів текстовою інформацією та сухими фактами, просто неможливо.

Відключити

Але найважливіше, на мій погляд, розуміти: підручники не повинні вчити дітей готової реакції на ту чи ту особу, на якусь подію чи факт. Такими були посібники «радянської школи», я їх добре пам’ятаю і знаю, наскільки далекі вони від істини. Справжній підручник має вчити розрізняти передумови, причини та приводи. Він має вчити аналізувати інформацію та самостійно робити висновки. Він вчить критичного мислення. Це те вміння, без якого не обійтися в сучасному світі і якого, як показує досвід, багатьом не вистачає.

Підручники — це про актуальність

Раніше від батьків і вчителів можна було часто почути, що деякі підручники неактуальні, застарілі та не відповідають вимогам часу. Що в них не враховуються останні дослідження або важливі події. Коли ж хтось почав розбирати на частинки нашу «Історію України. 11 клас», висвітлення теми повномасштабного вторгнення у виданні стало однією з його ключових «проблем». Я навмисно взяв це слово в лапки, бо як такої проблеми немає — це нова вигадана «зрада», яку дехто полюбляє шукати у всьому.

По-перше, тема повномасштабної війни є у всіх підручниках з історії України, що брали участь у конкурсному виборі. Я не знайомий із текстами інших видань, принаймні настільки, щоб оцінювати їхнє наповнення. Але саме наш підручник повністю відповідає навчальній програмі, а ця тема є однією з обов’язкових, яку учні вивчають на уроках у школі. Вона ж зустрічається і в завданнях Національного мультипредметного тесту, тому питання, чи потрібно це вчити дітям, відпадає само собою.

Відключити

По-друге, не говорити про якісь події тільки тому, що ми самі є їхніми свідками, — абсурд. Історія — це така наука, що загалом пишеться кожного дня на наших очах. Ми щодня стаємо свідками чогось, що вже завтра перетвориться на наше минуле. Чи будемо ми чекати рік, п’ять або більше років, щоб ще раз повернутися до цих подій та осмислити їх по-новому? Чи чекатимемо ми, поки це за нас зроблять інші? Точно ні. Тоді чому вивчати історію сьогодення, тим більше в одинадцятому класі, за крок до дорослого життя, для когось здається неправильним?

Я розумію, що повномасштабна війна — важка тема для кожного українця. Більша частина команди видавництва «Ранок» досі мешкає та працює у Харкові, під щоденними обстрілами та постійними тривогами. Ми особисто розуміємо, наскільки складно повертатися до жахливих подій і переживати їх знову. Тому всю інформацію, як текстову, так і візуальну, ми відбирали з особливою ретельністю. У підручнику немає жорстоких кадрів, що можуть стати для когось тригерами. Як хтось правильно помітив, там також немає карт бойових дій після 2022 року чи детального опису передумов повномасштабного вторгнення, підготовки до нього тощо. Війна за нашу незалежність ще триває, ми багато чого не знаємо, а велика частина інформації, як це часто буває, буде розкрита тільки через десятиліття. Але говорити про очевидне потрібно вже сьогодні, щоб бути готовим формувати наше завтра.

Згадується цитата одного класика: «Хто володіє минулим, той володіє майбутнім». Я б додав до неї ще й теперішнє, бо історія — це й наука про сьогодні та те, як воно впливає на наше завтра. Не знати свого минулого, не вміти критично аналізувати сьогодення означає не бути готовим до майбутнього.

Історія — для істориків. Чи ні?

Мені здавалося, що часи, коли кожного судять за кількома словами у дипломі, вже давно минули. Що насправді зараз про людину більше говорять її вчинки, досягнення та мета, яку вона ставить перед собою. І що коли всі кажуть про потребу осучаснювати українську освіту, то це справді можна робити сучасно та креативно — так, щоб зацікавити учнів.

Багатьох «критиків» у нашому підручнику з історії України для 11 класу чомусь обурив його авторський колектив. Нагадую, хто стоїть за створенням підручника: Олександр Гісем, кандидат історичних наук, учитель-методист та розробник модельної навчальної програми з історії України, а також Олександр Мартинюк, досвідчений педагог, вчитель історії. Найбільше ж увага прикіпіла до Акіма Галімова, умовного співавтора видання, який насправді навіть не брав участі в написанні підручника, укладанню його структури чи будь-якій іншій підготовці книги.

Акіма Галімова усі знають як журналіста, продюсера та автора кількох історико-документальних проєктів, засновника каналу «Реальна історія». Він точно розуміє, як руйнувати історичні міфи, що тягнуться ще від часів Радянського союзу чи Російської імперії, та як популяризувати українське минуле. І робить це не самостійно — з командою профільних істориків, з якими опрацьовує десятки джерел, засекречених файлів і справ, щоб подати якомога точне зображення якоїсь постаті чи епохи.

Коли редакція нашого видавництва почала думати над варіантами осучаснення підручників з історії, ми вирішили звернутися до Акіма Галімова та запросили в нього дозвіл на використання його відеоматеріалів як інтерактивного додатка до підручника. Відібрали виключно ті уривки, що доповнюють та допомагають розкривати певну тему. Конкретно для цього підручника Акім дав понад 20 відео зі своїх проєктів, які можна переглянути за QR-кодами на сторінках.

Я знаю, що його відео дивляться багато вчителів та учнів, а старшокласники навіть готуються за ними до НМТ. Але хтось вважає, що такі додатки до підручника шкодять його змісту чи викривлюють факти. Очевидно, це кажуть ті, хто не знайомий із проєктами Акіма Галімова або упереджено ставиться до такого підходу в освіті. Можливо, комусь і справді хотілося б повернутися до масивних підручників без ілюстрацій та нормального викладу матеріалу.

Замість висновків

Уся ситуація довкола «Історії України. 11 клас» знову переконала мене в тому, як легко маніпулювати громадською думкою та на що готові піти окремі люди для перемоги у своїх особистих іграх. На жаль, перевірка фактів та пошук правди сьогодні для багатьох є надскладним завданням. Простіше погодитися з думкою більшості та прийняти це як очевидне.

Усе це й стало причиною «скандалу» та сотні обурливих коментарів, звинувачень і питань, що летіли з кожного боку. Розповідати та пояснювати є ще багато чого. Наприклад, щодо вартості підручника. Ні для кого не секрет, що навчальні видання, надруковані для шкіл за державне замовлення, не можуть продаватися. Ті підручники, які продаються в інтернет-магазинах із зовсім іншою ціною, надруковані окремим накладом за наш кошт — щоб їх окремо могли придбати старшокласники чи вчителі, які не змогли обрати посібник під час конкурсу.

Я радий, що багатьох людей так турбує питання освіти українських учнів. Але шкода, що не всі здатні критично аналізувати ситуацію та все ж таки заглядати під воду, шукати ту основу айсберга. Сподіваюся, що незабаром, через аргументований аналіз та конструктивний діалог, ми всі її побачимо. А ця подія також стане історією, з якої кожен зможе зробити висновки.