Культ "хастлу" розсипається – і це добре
Колись бути втомленим було знаком статусу.
«Я сплю лише чотири години на добу», — хизувалися цілими поколіннями фаундери, СЕО і пророки з LinkedIn. Вони розповідали про ранкові рутини, що починалися до світанку, і про те, як працюють у вихідні, бо «люблять свою справу». Бути у постійному русі означало бути доброчесним. Бути на межі вигоряння — бути успішним.
Але щось змінилося.
Можливо, зрушення почалося під час COVID, коли люди масово вигорали. Або коли «тиха відставка» стала не соромом, а темою для допису. Або коли божества епохи хастлу — Адам Нойман, Елізабет Холмс, Сем Бенкман-Фрід — стали не кумирами, а застереженням.
Що б це не було, ми вже живемо в післяхастлову епоху. І тут світло м’якіше.
Хастл був брехнею
Обіцянка звучала привабливо: якщо працюєш більше — виграєш. Її подавали у кросівках, TED-виступах, із застосунками для трекінгу продуктивності й книжками про допамін.
Але на практиці культура хастлу перетворила людей на витратний матеріал економіки. Оптимізованих, але виснажених. Йшлося не лише про працю — а про те, щоб тебе бачили працюючим. Показове вигорання. Трекінг сну як статус. Листи о третій ночі як демонстрація влади.
Грайнд став самопокаранням із цитатою в Canva зверху.
Що після хастлу?
Ось іронія: ті, хто виходить із пастки хастлу, не перестають працювати. Вони просто працюють інакше. Ставлять питання: «Заради чого?» Обирають напрям замість швидкості. Відмовляються від показухи на користь сенсу.
Це не означає «жити повільно». Це означає жити розумно. Вважати відновлення стратегічним, а не розкішшю. Відмовитися від уявлення, що втома — це мірило важливості.
Це означає — шепочучи — визнати, що багато з хастлу було просто шумом.
Українська ремарка: коли сенс важливіший за хастл
Для українців, які вже третій рік живуть у реальності війни, втрат, тривог і адаптації, риторика хастлу не просто недоречна — вона звучить образливо. Коли безпека, електрика чи евакуація — щоденні турботи, розповіді про «ранішні рутини» та «успіх через грайнд» виглядають як насмішка.
І все ж — люди створюють нове. Стартапи народжуються щодня: не заради пітчів у Лондоні чи Сан-Франциско, а щоб доставити дрони на фронт. Щоб забезпечити зв’язок під час блекаутів. Щоб збирати павербанки, плести маскувальні сітки, шити аптечки.
Це не хастл. Це дія, народжена з необхідності, а не з его.
Ці команди не сидять до ночі в офісі, бо прагнуть лайків за #grind. Вони це роблять, бо чиясь безпека залежить від того, чи встигнуть. Це — культура внеску, а не вистави.
І дуже часто — це жінки, які ведуть за собою. Не «girlboss» у глянцевому Instagram, а координаторки логістики, фронтенд-розробниці, очільниці волонтерських штабів, благодійних зборів і НГО, які рухаються швидше, ніж чиновницькі структури.
Вони показують: справжня робота не завжди кричить.
Новий статус — «мені досить»
Післяепоха хастлу — це не про лінь. Це про контекст. Про достатньо. Достатньо сну. Достатньо амбіцій. Достатньо меж. Достатньо життя, щоб жити.
Якщо хастл був культом — то відновлення є бунтом.
Ті, хто вийде з цього переходу з ясним розумом і незламним внутрішнім стрижнем, — не найгучніші. Це ті, хто зрозумів: працювати завжди — не доказ, що ти перемагаєш. Часто це — ознака, що ти боїшся зупинитися.
А іноді — зупинитися і є найсміливішим, що можна зробити.
