ВВП по-українські: Влада. Власність. Патріотизм

Сьогодні мав дискусію з одним своїм добрим приятелем – молодим, розумним, освіченим, перспективним чолов’ягою , з активною життєвою і громадянською позицією. Говорили про багато актуальних речей. Попри те, що градус розмови часом підвищувався ледь не до кипіння, ризикуючи перетворити дискусію на суперечку, загалом у більшості питань було знайдене порозуміння. Крім одного.

Каменем спотикання став патріотизм.

Мій співрозмовник стверджував, що всі проблеми України від того, що влада і власність у результаті буремних 90-тих потрапили не до рук патріотів, а до пройдисвітів та лиходіїв, яким начхати на Україну, бо вона для них лише об’єкт для визискування.

Загалом, думка, м’яко кажучи, не оригінальна.

Більше того, важко з нею не погодитися, оскільки панівному класу, насправді, начхати і на Україну, і на український народ , і навіть на українську державу, не кажучи вже про такі дрібниці, як українська культура, українську історія, українська мова тощо.

У цьому я повністю погодився із своїм співрозмовником.

Категоричне заперечення з мого боку викликала пропозиція, від якої один крок до парадигми Паліграф Паліграфича Шарікова: «Все забрати і розділити».

Заради справедливості треба визнати, що в устах мого приятеля вона звучала інакше: «Власність і владу треба відібрати у непатріотів та передати у руки справжніх патріотів, для яких Україна понад усе».

Щиро кажучи, я поділяю обурення більшості громадян України щодо нинішньої ситуації і поведінки тих, кого у політичній науці називають «компрадорською буржуазією», «постколоніальною елітою», і кого українці нарекли «олігархами».

Проте, дуже сумніваюся у кількох речах.

По-перше, людство досі не розробило критеріїв розрізнення патріотів та не патріотів. Штампів та родимих плям патріотизму не існує, що аж занадто спрощує задачу тим, хто хоче прикидатися патріотом. Наприклад, я можу не вважати патріотам тих, кого вважає патріотами Олег Ляшко, Юлія Тимошенко, Антон Геращенко чи Мустафа Найєм. Втім, серед них також нема одностайності щодо того, кого можна однозначно вважати патріотом.

По-друге, забрати владу та перерозподілити власність «не патріотів» на користь «патріотів» навряд чи можливо без використання насилля. А досвід багатьох постколоніальних країн наочно демонструє, що «наші хлопці», «патріоти», «революціонери», «борці проти експлуататорів» тощо зазвичай, приходячи до влади, будують політичні режими ще більш криваві, репресивні та несправедливі, ніж ті, які повалили. Детальніше про це можна почитати у Габріеля Гарсіа Маркеса. Він мав можливість бачити такі «патріотичні» режими, встановлені у Латинській Америці«рятівниками нації» наочно.

По-третє, відтоді як хтось із гострословів заявив, що «патріотизм – це останній притулок негідників» помінялося не так багато. Патріотизм і досі є привабливим вбранням для всілякихпройдисвітів і негідників, вдягнувши яке вони прагнуть задовільнити свою жагу до влади і власності.

Безумовно, це не означає, що всі патріоти – негідники, а всі негідники – патріоти. Втім, треба усвідомлювати, що серед патріотів трапля ю ться негідники так само часто як і серед негідників зустрічаються патріоти.

Можливо я людина зіпсута і розбещена тривалою діяльністю у сфері української політики. Можливо дається взнаки професійна деформація, яка призвела до атрофії здатності вірити у найкращі риси людської природи. Проте, варто зважати на те, що ця атрофіяздатності віри ти у найкращі риси людини відбулася переважно через відсутність таких рис і таких людей в українській політиці. Попри те, що «патріотів» у вітчизняній політиці не бракує. А якщо судити за риторикою, то «патріотів» навіть більшає.

Дивним чином, динаміка зростання кількості «патріотів» у владі прямо корелюється із динамікою зростання у самовідданих «патріотів» кількості розкішних квартир, машин, маєтків тощо. Втім , як не дивно, зростання кількості «патріотів» чомусь не веде до зростання накладів україномовних книжок чи відкриття нових шкіл.

Як би там не було, але особисто я схильний вбачати винятково меркантильні інтереси окремих політиків і політичних сил там, де багато моїх співвітчизників бачить прояви патріотизму.

Щоб далеко не ходити, взяти хоча б ситуацію із каналом «Інтер».

Читаючи інтерв’ю «спражнього патріота» та «видатного борця» чи то з наркотиками, чи то проти наркотиків пана Ківи, де він щиро зізнається, що під час акції біля «Інтеру» ним виконува лися прямі вказівки іншого відомого «патріота» та яскравого представника «патріотичної сили» «Народний Фронт» – міністра внутрішній справ Арсена Авакова я мимовільно схильний вбачати у тому перформенсі не стільки боротьбу «щирих патріотів» за захист вітчизняного інформаційного поля від російської агресії і експансії, скільки банальне бажання певної політичної групи «віджати» канал, або хоча б зробити його власників більш поступливими. Під патріотичними гаслами, бо без них все виглядало б як банальне рейдерство. Тож без «патріотичних» гасел не обійтися, бо Арсен Аваков – відомий « патріот » . І хіба лише він?

На жаль, багато хто з українців, як і мій приятель, не хочуть усвідомити, що більшість злодіянь робиться під шляхетними гаслами. Хіба наплічники у сина Авакова купували для того , щоб датимажорчику непогано нагрітися? Ні. Їх купували під гаслами «підвищення обороноздатності».

Недаремно ж кажуть, що «благими намірами проторована дорога у пекло».

Між іншим, тим хто вважає, що поєднання ВЛАДИ, ВЛАСНОСТІ та ПАТРІОТИЗМУ збільшить ВВП в Україні варто пам’ятати, що ВВП може означати не лише валовий внутрішній продукт, але й «Володимир Володимирович Путін», репресивний режим якого тримається у РФ якраз на « російських патріотах».

До речі, режим ВВП починався у Росії також з віджимання у «ненависних олігархів» телеканалів, медіа-холдінгів та іншої власності під патріотичними гаслами…На радість росіян, тепер вся власність і влада у руках щирих «патріотів» на кшталт Кадирова.

Особисто мені , дуже не хотілося, щоб Україна стала жертвою путінізації, для якої Путін , насправді, потрібний не більше, ніж Христос для християнства , Маркс для марксизму, а патріоти для «патріотизму».