Рівень домагань або чому НАБУ, САП, ГПУ варто потренуватися на кошках

Майже десять років тому, працюючи над своєю книгою «Drang nach Osten . Короткий нарис історії філософії Сходу в анекдотах. Українсько-психоаналітичний контекст» я дійшов несподіваного для себе висновку: значна частина соціально-політичних та соціально-економічних проблем нинішньої України має винятково психологічний характер. Отже, високопрофесійні психологи, психотерапевти, а в особливо складних випадках - навіть психіатри, працюючи з людьми, у яких в дитинстві не було велосипедів, натомість тепер є «Майбахи», можуть бути кориснішими, ніж всілякі економісти, юристи, політологи.

Між іншим, моя здогадка виявилася запізнілою і не оригінальною. Задовго до мене батько аналітичної психології Карл Юнг стверджував, що будь-яка соціальна трансформація мусить починатися з трансформації особистості. Інший провідний мислитель минулого ХХ століття Еріх Фромм, у свою чергу, ввівши у науковий обіг поняття «соціального характеру», також чимало зробив для того, аби перекинути місток між психологією та соціологією, економікою, політикою.

Безумовно, не варто впадати у редукціонізм та зводити всю потворність соціально-економічних та соціально-політичних реалій нинішньої України винятково до травмованої психіки психопатів, які дорвалися до влади. Наразі, йдеться лише про те, щоб за допомогою явищ психічних пояснити окремі дії «господарів життя».

Наприклад, у психології є таке поняття як «рівень домагань», яке відображає і характеризує прагнення людини досягнути мету такого рівня складності, який особистість вважає собі по силах. Люди, які мають реалістичний рівень домагань, що відповідає їхнім реальним можливостям, відрізняють настирливістю, наполегливістю, впевненістю і більшою продуктивністю у процесі досягнення мети. На відміну від людей, рівень домагань яких не співмірний здібностям та наявним можливостям. Розрив між рівнем домагань та наявними у особистості здібностями і можливостями веде до того, що вона починає неправильно себе оцінювати, а її поведінка стає неадекватною.

Американські вчені Д.Макклеланд та Д.Аткінсон розробили цілу теорію мотивації досягнення успів, відповідно до якої люди поділяються на тих, хто орієнтований на досягнення успіху, і тих, хто націлений на уникнення невдачі. Перші, зазвичай, мають значно адекватніший рівень домагань Інші, зазвичай, ставлять перед собою або надто легкі цілі, які можна досягнути без особливих зусиль, або навпаки – надто складні і практично недосяжні, страхуючись таким чином від критики у разі провалу, мовляв це ж відпочатку було неможливим.

З огляду на цю теорію, є всі підстави припускати, що керівники ГПУ, НАБУ, САП як і більшість вітчизняних "державотворців" належать до другого типу. Замість того, щоб набувати досвіду і як то кажуть набивати руку, притягаючи до відповідальності корупціонерів та злочинців, які бодай ймовірно перебувають у зоні досяжності, вони раз замахуються на «велику рибу», притому, що стороннім спостерігачам цілком очевидно: сітка, якою намагаються витягнути з води акул корупції, надто слабка.

Безумовно, треба завжди ставити перед собою амбітні завдання, але перед тим як претендувати на звання чемпіона світу з боксу в абсолютній категорії було б непогано виграти бодай першість мікрорайону.

Прекрасно, що незламні українські комісари Катані кидають виклик Януковичу та його найближчому оточенню, яке спокійно собі живе поза зоною досяжності наших правоохоронців і навіть міжнародної Феміди. Але що заважає «потренуватися на кошках» - особах, які значно досяжніші? 

Фракція «Партії Регіонів», яка була становим хребтом «злочинного режиму» нараховувала у найкращі роки біля двохсот депутатів парламенту. І більшість з них мала власні бізнес-структури, які процвітали швидше за все завдяки «політичному даху». Вони вигравали тендери, повертали ПДВ і займалися безліччю інших оборуток. Значна частина з них, так само як і багато бізнес-структур навіть утікачів до Москви, і досі «працюють» в Україні, збагачуючи власників.

А тепер просте питання: що заважає розслідувати діяльність таких одіозних бізнесменів-політиків як наприклад Василь Горбаль, який відомий не лише тим, що певний час очолював міський осередок ПР у Києві та «губернаторствував» у Львові, але й тим, що фігурував у кількох випадках скандальних фінансових оборудок та «загадкових» банкрутств, які розорили вкладників, але мабуть збагатили «успішного банкіра». ТОВ «Новітні газові технології», ВАТ КБ «Іпобанк», АБ «Укргазбанк», ТОВ «Українська інвестиційно-інжинірингова кампанія» - ось побіжний перелік місць де Василь Горбаль продемонстрував свій фінансовий геній. Може і дає йому право тепер виступати у якості експерта. Хоча як на мене з огляду на фінансові досягнення структур до яких цей геній був причетний на думку спадає герой кінокомедії "Гарячі голови" - Адмірал Бенсон, який здійснив десятки бойових вильотів, але жодного разу не посадив літак на базі, бо повітряного аса постійно збивали, що, правда, не завадило лузеру стати адміралом...

І відповідь на зазначене вище просте питання є. Набагато цікавіше кидати рукавичку абсолютним чемпіонам у важкій вазі, які можуть навіть не здогадуватися про існування зухвальця, ніж взяти участь у першості мікрорайону і опинитися в нокауті вже в першому раунді.

На жаль, подобається це комусь чи ні, але все це воїнство борців проти корупції з відгодованими пиками як Ситник чи Холодницький; без юридичної освіти як Єгорушка Соболєв чи Йобокоп Луценко; без досвіду роботи у правоохоронних органах та реальної боротьби проти корупції і злочинності як більшість «громадських активістів», які мозолять очі в ефірах пафосною, але відірваною від реальності життя маячнею, - всі вони наразі не конкурентоспроможні у порівнянні із тими хто сколотив собі статики на протизаконних оборудках і сьогодні може дозволити собі фінансувати передвиборчі кампанії «непідкупних революціонерів», лобіювати призначення на посади «незалежних борців проти корупції» та оплачувати ефірний час для «експертів» з «громадського сектору», які з «мафією» стикалися хіба що у підлітковому віці, коли дрібна гопота віджимала у них мобіли.