Якщо пильно придивитися тапроаналізувати нинішній стан суспільної свідомості, то можна зробити невтішнийвисновок: громадська думка в Україні знаходиться десь на рівні розвитку доби європейськогоабсолютизму XVII – XVIII століть,з її ідеалом освіченого монарха. Додайтесюди сентименти значної частини населення щодо патерналістської держави, якаМУСИТЬ забезпечувати громадянам все, починаючи від стабільного валютного курсуі закінчуючи цін на гречку, і матимете ґрунт, на якому важко закласти міцнийфундамент для будівництва храму свободи чи бодай демократії.
Звісно, українцям дужелестить твердження, що через свою "вроджену волелюбність" чи"козацьку демократичність" ми ніколи не допустимо диктатури читиранії. На жаль, історія містить обмаль прикладів, коли на заваді диктатуріставав народ. Зазвичай, найкращим запобіжником виникненню диктатури є політичнаконкуренція або всередині панівного класу або між панівною елітою та тими, хтопрагне нею стати. У тому числі, й боротьба за народну симпатію та підтримку,неважливо яким чином ця підтримка проявляється: мечем на полі бою чи заповненимбюлетенем на виборчій дільниці.
Безумовно, ми – українці нетакі як всі, у нас свій шлях широкий і все не так, як у людей. Але на всяквипадок, хоча б заради цікавості варто було б подивитися як воно там у людей,тим більше, що останнім часом нам так закортіло до Європи.
Так ось у Європі достатньодавно зрозуміли, що демократія – це не влада народу, а право і можливістьнароду обирати собі владу. Право це забезпечується не лише декларативно, але йінституціонально та процедурно, шляхом створення системи, в основі якої лежитьпринцип розподілу влади та механізм стримування й противаг, похідними від якихє прозорість та підзвітність влади.
В той час як українці готовібудь-яку владу наділити будь-якими повноваженнями лише б вона пообіцяла "вирішити"нагальні потреби суспільства, європейці воліють не допускати надмірноїконцентрації влади, розуміючи, що ніщо так не стимулює владу працюватиефективно, як наявність сильної опозиції та політичної конкуренції. Зрештою, неварто забувати, що влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно. Функціяопозиції та громадянського суспільства врятувати владу від розбещення .
Українці досі не усвідомилипростої істини: не буває і не може бути в принципі доброї влади. Навітьнайкраща влада з необхідністю виродиться на жахливу потвору, якщо не будевідчувати постійного тиску та контролю з боку сильної опозиції та розвиненого громадянськогосуспільства. У цивілізованих державах це називається підзвітністю влади. І ефективнозабезпечити прозорість та підзвітність влади може лише сильна опозиція, якаматиме у своєму розпорядженні достатньо механізмів та інструментів для контролюза діяльністю влади.
Подобається це комусь чи ні,але демократія неможлива без наявності сильної опозиції. Під таким кутом зору,рівень справжньої демократичності будь-якої української влади чіткопроявляється у звитязі, з якою вона починає "мочити" будь-якуопозицію.
Найцікавішим є те, щонасправді абсолютна влада зовсім не є умовою ефективного вирішення проблемсуспільства та держави. Абсолютна влада – є лише гарантією безкарного тавсебічного вирішення проблем тих, хто її має. Влада, яка не чинить нічогопротизаконного і не зраджує національних інтересів не може боятися контролю збоку опозиції та громадянського суспільства. Не допустити у будь-яку цінуконтролю з боку опозиції та громадянського суспільства буде прагнути лише тавлада, яка усвідомлює, що далеко не така "чесна і безкорисна" як себевидає.
Під таким кутом зору,кумедними і недолугими видаються спроби влади "демонізувати"опозицію, представляючи її як деструктивну силу чи "п‘яту колону". Нажаль, у цьому аспекті нинішня "проевропейська, реформаторська,демократична" влада нічим не відрізняється у кращий бік від"злочинного режиму Віктора Януковича". Але на щастя для нас певні контрольніфункції замість опозиції в Україні виконує МВФ та його "смотрящіє".
Крім того, перші променіпросвітлення вже з‘являються серед українського політикуму. Причому не лишесеред представників так званого "опозиційного краю політичного спектру".
Наприклад, днями натрапив в Інтернетіна дві вельми показові в цьому аспекті статті, двох провідних українськихполітиків, які представляють антагоністичні політичні сили – Андрія Сенченка таНестора Шуфрича.
Нестор Шуфрич – один злідерів Опозиційного блоку небезпідставно заявляє, що основними проблемамиУкраїни лишаються "корупція та призначення на посади за принципомособистої відданості та кумівства, а не професіоналізму" і говорить пронеобхідність включення до Наглядової Ради НБУ представників опозиції та пронеобхідність створення у парламенті Тимчасової слідчої комісії щодо перевіркидіяльності керівництва НБУ. Не посперечаєшся. Не посперечаєшся також і з вимогою опозиційного політика забезпечитипрозорість діяльності НБУ.
Чи варто боятися наданняпредставникам опозиції контрольно-ревізійних функцій? Однозначно – ні. Більшетого, влада, загалом, і керівництво НБУ,зокрема, мусять радо вітати такі ініціативи. Звісно, якщо НБУ не проводилобрудних оборудок з метою власного збагачення. Більше того, присутність того жсамого Н.Шуфрича, наприклад, у Наглядовій Раді НБУ суттєво зменшило б критикудій Національного банку, принаймні з боку Опозиційного блоку, що могло бсуттєво зменшити пристрасті. Олег Ляшко також поводив би себе"скромніше" якщо б мав, у Наглядовій Раді своїх представників.
Коли Н.Шуфрич говорить, щовлада сприяє втечі капіталу з України, це може бути і пустопорожньоюбалаканиною – "політичною риторикою", яка спрямована на потенційнихвиборців. Але якби Н.Шуфрич чи будь-хто з його колег з опозиційного табору мавреальні важелі контролю за діями влади у цій сфері, можна бути впевненим, щовлада принаймні обережніше "сприяла" виводу капіталів в офшори.
Словом, нема нічого дивногоу тому, що опозиція вимагає для себе реальних інструментів, які б дозволили їйконтролювати владу. Така вимога закономірна і природна для опозиції. Більшетого, це пішло б на користь всій політичній системі України. Великим плюсом єте, що нарешті й у таборі влади почали лунати голоси на підтримку такогопідходу.
Наприклад, Андрій Сенченкорізко критикує владу за намагання запровадити "примітивну формулувиправдовування безконтрольності: хто критикує владу – той грає на руку Путіну,той є п‘ятою колоною". Більше того, як не дивно, але провладний політикАндрій Сенченко практично суголосно зі своїм опозиційним колегою Нестором Шуфричем попереджає: "якщо горувізьмуть амбіції та бажання монополізувати владу, тоді швидше за все ані у парламенту,ані у президента, ані у країни в цілому може вже й не бути другого шансу".
І опозиції, і владі часусвідомити значення байки про черепаху та змію, які разом успішно долаютьбурхливу річку, керуючись простим принципом: "якщо вона мене потопить,тоді я її вкушу; якщо вона мене вкусить, тоді я її потоплю". Зрештою, треба зрозуміти, що спільною метою івлади, і опозиції є не вкусити чи потопити одне одного, а досягнутипротилежного берегу – побудувати європейську, розвинену, правову, демократичну,заможну і потужну державу.