Недовіра до влади як основний виклик національній безпеці
Одного разу Конфуція спитали: "У кожній державі мусить бути вдосталь їжі та зброї і народ мусить довіряти правителям. Чим із цих трьох речей можна знехтувати, якщо виникне така необхідність?" Вчитель відповів: "Насамперед можна відмовитися від зброї. Можна відмовитися навіть від їжі. Але без довіри з боку народу жодна держава не зможе існувати".
Цей повчальний діалог доби Стародавнього Китаю міг би допомогти українській владі швидше зрозуміти причини власних невдач та сприяти вирішенню багатьох наріжних проблем, які наразі загрожують самому існуванню Української державності.
Безумовно, з часів Конфуція політична теорія зробила крок уперед і сьогодні рівень довіри народу до влади, який китайський філософ описував за допомогою концепції "мандату Неба", відображається поняттям легітимності, під якою розуміють морально-психологічне сприйняття громадянами владних органів і державних інституцій, визнання їхнього права здійснювати управління соціальними процесами та згода, готовність їм підпорядковуватися. Проте істина, виголошена Конфуцієм, не втратила актуальності і сьогодні: падіння довіри до влади нижче певного рівня неминуче призводить до втрати нею "мандата Неба" і як наслідок падіння насильницьким чи ненасильницьким, легальним чи нелегальним шляхом.
Це було справедливо навіть для авторитарних та тоталітарних режимів і тим більше справедливо для режимів демократичних. Отже, в нинішніх умовах збереження довіри народу до влади є одним з ключових питань і завдань національної безпеки. Причому, насправді, в ефективному вирішенні цього завдання зацікавлена не лише влада, але й народ, оскільки стару як світ істину про те, що гірше поганої влади є лише відсутність влади взгалі, вже вкотре переконливо довели "бандостани" ДНР та ЛНР.
На превеликий жаль, скидається на те, що нинішні лідери, які самі прийшли до влади внаслідок падіння нижче плінтуса рівня легітимності злочинного режиму Віктора Януковича, досі не усвідомили важливості збереження народної довіри.
Більше того, останні рішення влади як то заснування МінСтецьПолітики чи внесення Костянтином Матейченком на розгляд парламенту проекту закону, яким передбачаються зміни до Кримінального кодексу України та посилення відповідальності за "умисні дії з підриву авторитету держави та влади", свідчать про цілковите нерозуміння причин виникнення та зростання рівня недовіри суспільства до влади.
Треба бути або дуже дурним, або дуже наївним для того, щоб вірити у те, що державна пропаганда спроможна бодай у чомусь "переконати" широки верстви населення, які насправді черпають свої відомості про "реформи" зовсім не із соцмереж чи ЗМІ, а з щоденного спілкування органами державної влади, інспекторами ДАІ, податківцями, митниками тощо. Не кажучи вже, про візити до магазинів чи на АЗС. Жоден МінСтецьПолітики не зможе переконати водія, який вчора дав хабаря даїшнику, у тому, що корупція у правоохоронних органах викорінена. На жаль, автори ідеї створення цього міністерства не хочуть усвідомити цієї простої істини. Так само як пан Матейченко не може усвідомити, що внесений ним законопроект багато у чому перевищує "диктаторські закони 16 січня" та підриває авторитет влади значно більше ніж будь-які критичні оцінки чи заяви блогерів або користувачів соціальних мереж, проти яких може бути використаний його "законодавчий шедевр".
Проблема не у тому, що Олег Ляшко вимагає відставки Валерії Гонтаревої і навіть не у тому, що обвалився курс національної валюти. Проблема в тому, що влада вперто наче навіжена повторює мантру про стабільність гривні всупереч сумної очевидності. Проблема не у тому, що біля НБУ стоїть пікет обдурених вкладників і навіть не у тому, що серед пікетувальників можна помітити вже добре відомих професійних провокаторів. Проблема у тому, що міліція діє так само як "пси злочинного режиму доби Януковича" діяли проти Євромайдану.
Проблема не у тому, що один з лідерів Опозиційного блоку Нестор Шуфрич їде до Відню і проходиться по чинній владі вздовж і поперек, зриваючи оплески заявами про те, що за рік в Україні не змінилося нічого крім прізвищ можновладців. Проблема у тому, що cвої заяви про відсутність навіть натяків на реформи в Україні вже також зробили посол США Джефрі Пайєт та Керуючий директор ЄБРР в країнах Східної Європи та Кавказу Френсіс Маліж. У тому, що за рік влада так і не знайшла винних у масових вбивствах на Майдані винний також мабуть не Нестор Іванович, а швидше за все слідчі Генеральної прокуратури України та вище політичне керівництво нашої держави.
Коли Ірина Геращенко заявляє про несвоєчасність ратифікації Україною Римського статуту, бо у державі йде війна, вона мусить розуміти, що підриває довіру мільйонів людей, які пам‘ятають як на Майдані пані Геращенко та її соратники волали про необхідність поширення на територію України юрисдикції Міжнародного кримінального суду, а отже притягнення до відповідальності винних у злочиннах проти людяності. Люди опиняються у ситуації конітивного дисонансу, бо ратифікації Римського статуту вимагають чомусь той самий Нестор Шуфрич та Опозиційних блок, натомість лідери революції гідності, зокрема, Ірина Геращенко чомусь виступають проти.
Приклади можна продовжувати до нескінченності, але й наведених цілком достатньо аби зрозуміти: проблема не у критичних заявах тих чи інших опозиціонерів або представників громадянського суспільства. Проблема у тому, що своїми часто недолугими діями влада дає безліч підстав для безжалісної критики. Більше того, слова влади настільки очевидно розходяться з її діями та настільки різко дисонують з реальністю, що люди мимоволі втрачають довіру. А чим зазвичай закінчується втрата владою народної довіри знав вже Конфуцій…
