Небезпечна судова практика Вищого антикорупційного суду
Минуло два місяці як в Україні запрацював Вищий антикорупційний суд. Висновки щодо його ефективності робити ще рано, проте вже видно окремі переваги та недоліки в діяльності цієї інституції. Категорія кримінальних проваджень, які розглядаються Вищим антикорупційним судом є одноманітною, тому всі чекають на те, що судді ВАС сформують єдину практику застосування суперечливих та дискусійних положень кримінального процесуального законодавства.
Одним із таких прикладів є передбачена ч. 6 ст. 193 КПК України можливість обрання запобіжного заходу за відсутності підозрюваного, обвинуваченого, за умови, що прокурором, крім наявності підстав, передбачених статтею 177 (Мета і підстави застосування запобіжних заходів) цього Кодексу, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений оголошений у міжнародний розшук.
Якщо з питаннями наявності підстав, передбачених ст.177 КПК України, практика Вищого антикорупційного суду є однозначною, то з підходами до визначення наявності факту перебування особи в міжнародному розшуку є значні проблеми, про що свідчить протилежна за змістом судова практика як між суддями першої інстанції, так і серед окремих колегій Апеляційної палати Антикорупційного суду.
Аналіз судових рішень щодо питання обрання запобіжного заходу за відсутності підозрюваного свідчить про суперечливу практику визначення факту оголошення особи в міжнародний розшук. Тобто за однакових умов в одному випадку є підставою для задоволення клопотання прокурора, а в іншому – для відхилення.
За однією з позицій судді ВАС вважають, що винесена постанова про оголошення міжнародного розшуку особи є підставою для здійснення оперативним підрозділом, якому доручено здійснювати розшук підозрюваного, усіх необхідних розшукових заходів. А скерування відповідних матеріалів в Департамент міжнародного поліцейського співробітництва Національної поліції України є достатнім для наявності факту перебування особи в міжнародному розшуку при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу.
Водночас, інші судді вважають, що постанова про оголошення міжнародного розшуку підозрюваного разом із супровідним листом про направлення такої постанови Робочому апарату Укрбюро Інтерполу в їх сукупності та взаємозв`язку свідчать про факт вчинення лише окремих не завершених дій, направлених на оголошення підозрюваного в міжнародний розшук. І це вдається обґрунтованим з огляду на положення п. п. 4.4., 4.6., 4.7. Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні в попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, затвердженої спільним наказом № 3/1/2/2/2/2 від 09.01.1997 року.
Таким чином, має місце неоднозначна позиція суддів Апеляційної палати Антикорупційного суду щодо питання оголошення особи в міжнародний розшук, яка призводить до протилежних за змістом судових рішень за одних і тих же обставин в залежності від колегії, яка розглядала клопотання.
І це небезпечна тенденція. Адже на Антикорупційний суд покладаються великі сподівання щодо неупередженості рішень. Тому професіонали в галузі кримінального процесу чекають зваженої позиції з проблемних питань. А відсутність єдиного підходу створює передумови недовіри до цього органу, оскільки протилежні за змістом рішення за одних і тих же обставин не слід вважати правосудними.
Підсумовуючи зазначу, що нагальною в діяльності Вищого антикорупційного суду є вирішення проблеми єдності судової практики для унеможливлення створення ситуації недовіри суспільства до цієї інституції, що можливо лише за умови обговорення проблем застосування окремих норм КПК України на зібраннях суддів, а також шляхом аналізу судової практики за певний період роботи. Маємо сподівання, що зазначені аргументи будуть враховані в подальшій судовій практиці ВАС.
