Університет – це корпорація рівних партнерів
XXI століття стало часом суттєвих змін у парадигмі освіти. Якщо класична модель університету започатковувалася у середні віки, а форми освоєння знань базувалися на певних схоластичних конструкціях, коли викладач був власником книги, а отже — носієм сакральної мудрості, то в часи технологічної й інформаційної революції XIX і XX ст., а після Другої світової війни зокрема, та глобалізації ХХІ століття, — разом із ландшафтом світу почався змінюватися й ландшафт освіти.
Сьогодні університет — це корпорація рівних партнерів. Якщо ще п’ятдесят років тому потік знання транслювався від викладача і його книги до студента, то сучасна освіта почала перетворюватися на щось подібне до давньогрецької пайдеї, а студент став співучасником творення знання.
2021 — рік, коли освіта, зокрема вища, зіштовхнулася з новими викликами.
Перший — технологічний. Він стосується засобів, інструментів та програмних комплексів, що дозволяють досягати ефективних результатів.
Для різних галузей знань та різних спеціальностей ці схеми будуть кардинально різними. Скажімо, для філософа чи літературознавця — це одне, для журналіста — вже інше, для хіміка, біолога — третє. Універсальної платформи, яка дозволяла би досягати ефективного результату, не існує, — під кожне завдання потрібно шукати відповідний інструмент. А будь-який засіб повинен бути адекватним поставленій меті. На жаль, дуже часто методологічна пастка універсальності постає знову і знову.
У пошуках вишами різних технологічних інструментів з'являється другий виклик — дидактичний. Актуальний приклад: перехід навчання в онлайн — це не просто перенесення лекції чи семінару в режим онлайн. З психофізичної точки зору людина не сприймає в онлайні більше двадцяти, а то і п'ятнадцяти хвилин суцільного тексту. Коли ми говоримо про живу лекцію в університеті, яка триває годину і двадцять хвилин, — то в онлайні це лише п'ятнадцять хвилин тексту, за якою йде ілюстрація, опитування чи інший “якір”, який дає змогу зачепити увагу студентів, щоб потім знову повернутися до тексту. І ця методична проблема стоїть набагато гостріше, ніж проблема, пов’язана із технологіями чи інструментами, яких сьогодні існує достатньо. Питання залишається у тому, як методично правильно цими інструментами скористатися.
Третя складова і третій виклик — психологічний, пов'язаний із проблемою мотивації. Він найскладніший. До прикладу, кількість звернень до психологічної служби КНУ ім. Тараса Шевченка з боку студентів через психологічне вигорання за останній рік значно зросла.
Питання четвертого гатунку — співпричетність. Людина, яка приходить в університет, не зосереджується лише на знаннях, вона хоче мати дружній для себе ландшафт університету. Карантин же наклав на виші певні зобов'язання. Досить складно в нових умовах університетам зберігати єдність зі студентами. Відсутність аудиторних зустрічей та особистого контакту, складнощі з пересуванням та інші карантинні норми змусили нас шукати відповіді на те, як правильно будувати комунікацію. Студентам потрібно нагадувати, що є щось, що єднає їх, і це — університет.
Допомагають не втрачати зв’язок спільні проекти. До прикладу, минулого року в КНУ ім. Тараса Шевченка запровадили інформаційний відеопроект, який спершу розповідав про коронавірусну інфекцію, а пізніше переріс у сотні публічних відео на різні глобальні теми. Це дало можливість донести до студентів, що життя вишу не спиняється, що університет дбає про співробітників і студентів та повідомляє останні новини.
Сучасний та прогресивний університет має розуміти потреби свого студента. Сьогодні молода людина окрім навчання прагне мати низку різноманітних хобі. Завдання вузу — створити для цього умови. Звичайно, завжди буде молодь, яка матиме інтереси за межами університету. Це також нормально. В цій різності полягає гнучкість, але і міцність структури.
Ще одна особливість сучасної освіти — початок існування ідеї, що неможливо опанувати всі знання. Замість принципу “навчання раз і на все життя”, який був популярним ще п’ятдесят років тому, почав стверджуватися принцип “lifelong learning”, тобто “навчання упро довж всього життя”. Задача вищої освіти у XXI столітті — бути гнучкою, адже постійно змінюються зовнішнє середовище та типи знань, які необхідні для відповіді на нові виклики. Але вона залишається потрібною та допомагає людині, яка її здобула, ефективно працевлаштуватися, отримати гідну заробітну плату, платити податки або створювати нові робочі місця, зміцнюючи конкурентоспроможність країни.
Від випускника роботодавець сьогодні буде чекати низки компетентностей:
• Англійська мова. У XXI столітті — це не просто мова спілкування в міжнародному бізнесі та міжнародних комунікаціях, — це правило хорошого тону. Якщо людина не здатна швидко опрацьовувати професійну літературу, журнали та дослідження англійською мовою, вона дуже швидко залишається на узбіччі. До того ж, компаніям не вигідно додатково наймати перекладачів. В КНУ ім. Тараса Шевченка вже понад дванадцять років імплементується концепція вивчення іноземних мов студентами нефілологічних спеціальностей, і ми бачимо позитивний результат.
• Цифрова компетентність. Кожен повинен вміти працювати з великими масивами даних і обробляти їх за допомогою найзагальніших програм.
• Володіння “soft skills” — так званими “м’якими компетентностями”, — навичками ведення переговорів, роботи у команді, володіння техніками психологічного розвантаження та інше. Це ціла низка властивостей людини, яка є не менш значущою, аніж професійні знання, вміння і навички.
Дослідженням навичок, які будуть потрібними для роботи у майбутньому, займаються Всесвітній економічний форум та Організація економічного співробітництва та розвитку. Звіти цих організацій показують, що в найближчі п'ять років, внаслідок пандемії ковіду, вміння працювати командно у дистанційному режимі з використанням сучасних інформаційних технологій — навичка, яка буде цінуватися кожним роботодавцем.
Варто пам’ятати, що світа — це не тільки знання. Це певний соціальний дискурс. Велика перевага кращих світових університетів перед українськими не у якості освіти, яку вони надають, а у спільноті та потужних соціальних зв'язках. Пізніше, студенти з різних країн, яких об’єднав один вищий навчальний заклад, будуть спроможні використати ці контакти при прийнятті рішень на світовому рівні.
Метою кожного університету повинне стати створення власного ком'юніті та простору, де молоді люди матимуть можливість спілкуватися не лише між собою, але й з випускниками вишу, засвоювати новаторські підходи та знання, які використовувалися ними, та генерувати власні.
Українські ВНЗ також можуть бути на вищих щаблях міжнародних рейтингів. Критерії, за якими відбувається рейтингування, чітко зрозумілі та давно відомі. Щоб українським університетам бути серед найкращих вищих навчальних закладів світу, потрібно працювати над якістю чотирьох складових: якістю студентів — вони повинні бути здатними засвоювати складні програми; якістю викладачів — які мають бути дослідниками і працювати на світовому рівні; якістю навчальних програм та методик навчання.
Важче потрапити до Шанхайського рейтингу (Academic Ranking of World Universities), адже місце університету вимірюється кількістю Нобелівських лауреатів або лауреатів Абелівської чи Філдсівської премії. Але це більш глобальна проблема промоції української науки і один університет це питання не вирішить.
Проте абсолютизувати рейтинги не варто, — вони швидше вимірювачі, аніж самоціль.
Ми вже можемо похвалитися якістю освіти. Це доводить кількість іноземних студентів, які навчаються на англомовних програмах в Україні. В самому лише Університеті Шевченка навчається молодь з шістдесяти країн світу. Це підвищує престиж не лише університету, але й країни в цілому. Можна сказати, що тут є певна політична місія, коли ми формуємо образ України в тих країнах, звідки до нас приїжджають студенти. Вони знайомляться з нашою культурою, традиціями, вивчають мову та літературу. А приїжджаючи додому, вони розповідають, якою бачили Україну.
Помічною могла би стати цільова програма з боку держави, адже іноземні студенти зіштовхуються з візовим режимом, прикордонною службою, міграційним законодавством, цілою низкою чинників. Сьогодні Міністерство освіти і науки України справді йде на те, щоб провести експеримент із цифрового зарахування іноземних студентів — це добре, адже двічі приїжджати для подачі документів, а потім для вступу для них буває достатньо дорого.
