Конституція України: потрібна нова ідеологія правосуддя (ч. 1)
Запропонована стаття є другою моєю публікацією на тему необхідності впровадження нового правозастосовчого підходу при застосуванні Конституції України. Вона є логічним продовженням першої статті з назвою «Конституція України: потрібен новий правозастосовчий підхід», яка надрукована в моєму блозі на порталі «Ліга.net» (в чотирьох частинах) та продубльована на порталі «Народна правда» (надалі – перша стаття).
На відміну від першої, в цій статті мова піде про необхідність формування та впровадження нової ідеології правосуддя. На моє переконання, без зміни ідеології правосуддя неможливе не тільки впровадження нового правозастосовчого підходу, а й подальше існування самого правосуддя в істинному значенні цього слова.
Взятись за написання як першої, так і другої статті мене спонукало рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 від 30.09.2010 року у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року N 2222-ІV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яке було оголошене 01.10.2010 року (далі по тексту – «рішення № 20-рп/2010» або «рішення КСУ»).
Без сумніву, рішення № 20-рп/2010 є знаковим. Його справедливо можна назвати своєрідним лакмусовим папірцем для з’ясування питання: куди ж рухається український конституціоналізм - у розвиток правових ідей, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини чи у прірву юридичного (нормативного) позитивізму ?
Як на мене, залежно від того, яку оцінку українське суспільство надасть змісту цього рішення, буде залежати подальша доля нашої Конституції – або її остаточно спотворять в Конституційному Суді України (надалі – КСУ), або Конституція України назавжди займе своє гідне місце в суспільно-політичному житті українців.
Осмислення рішення № 20-рп/2010 триває
Пройшло майже два роки з моменту прийняття рішення № 20-рп/2010. І зараз можна з впевненістю стверджувати, що за цей час воно, як ніяке інше рішення КСУ, роз’єднало юридичну громадськість України.
Частина правників вважає, що при його прийнятті КСУ порушив Конституцію Україну; інша частина, навпаки, вважає, що рішення КСУ відповідає Конституції, є правовим та справедливим.
Своє власне ставлення до цього рішення я висловив в першій статті. Досі переконаний, що рішенням № 20-рп/2010 КСУ завдав руйнівного удару по суті Конституції України, здійснив спробу сутнісно її «перекроїти» задля того, щоб перетворити на звичайну «сукупність основних статей – правил поведінки», змістом яких можна було б легко маніпулювати заради задоволення того чи іншого політичного інтересу влади (замість того, щоб оберігати Конституцію України як дієвий механізм утвердження та забезпечення прав і свобод людини).
Не всі юристи дотримуються цієї точки зору. Деякі намагаються довести протилежне, мовляв, рішення КСУ є визначальним та доленосним для України.
Зокрема, наприкінці 2011 року вийшла друком збірка статей з назвою «Контроль за додержанням належної конституційної процедури» (Київ, видавництво «Алерта», 2011р.) (надалі – збірка), в якій містяться чотири статті, що обґрунтовують правомірність та доцільність рішення № 20-рп/2010. Авторами цих статей стали три судді КСУ - Вдовіченко С.Л., Кампо В.М. та Овчаренко В.А., народний депутат Мірошниченко Ю.Р., а також конституційний експерт Харківської правозахисної групи Речицький В.В.
До цієї збірки увійшли:
а) вступне слово професора Опришка В.Ф;
б) передмова «Від авторів»;
в) розділ І з назвою «Практичні аспекти конституційної процедури внесення змін до Конституції України», до якого увійшла стаття В.В. Речицького «Правові засади контролю за додержанням конституційної процедури» та стаття С.Л. Вдовіченко «Наступний конституційний контроль змін до Основного Закону України: перевірка часом»;
г) розділ ІІ з назвою «Доктринальні аспекти конституційної процедури внесення змін до Основного Закону України», до якого увійшла стаття Ю.Р. Мірошниченка «Верховенство права як принцип контролю за додержанням конституційної процедури» та стаття Кампо В.М. і Овчаренка В.А. «Доктринальні аспекти контролю за додержанням конституційної процедури»;
ґ) Додатки: текст рішення № 20-рп/2010 та окремі думки суддів КСУ Стецюка П.Б. та Шишкіна В.І.;
д) Заключне слово авторів.
Власне, ця збірка і стала приводом для проведення дослідження, за результатами якого і написана дана стаття. Додаткову мотивацію до проведення цього дослідження додали і самі автори, зазначивши в передмові збірки таке, цитую:
«… нехай читач самостійно розбереться та оцінить написане (мається на увазі чотири статті збірки – прим. моя), а потім і сам спробує придумати щось творче і благородне, що підвищить рівень громадсько-наукової дискусії із зазначеної тематики.»
Як на мене, вираз «придумати щось творче і благородне» не можна вважати вдалим, оскільки навряд чи «щось придумане» витримає критику в громадсько-правовій дискусії з приводу рішення № 20-рп/2010, яким би «творчим та благородним» воно не було. В таких випадках слід проводити ретельні дослідження. І чим більше таких досліджень – тим краще. А іронія тут недоречна.
Своє дослідження розпочну з аналізу кожної з чотирьох статей збірки, за результатами якого буде сформульована головна ідея збірки.
Аналіз статті В.В. Речицького
«Правові засади контролю за додержанням конституційної процедури»
Свою статтю автор презентує як коментар до рішення № 20-рп/2010.
На початку статті обґрунтовується твердження про те, що КСУ, приймаючи це рішення, діяв в межах своїх повноважень. Це, на думку автора, випливає зі змісту статті 15 Закону України «Про Конституційний Суд України», відповідно до якої підставами для прийняття КСУ рішення щодо неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Далі автор детально зупиняється на теоретичному понятті «належна конституційна процедура», надає власне трактування змісту цього поняття, акцентує увагу на важливості дотримання цієї процедури.
Після цього, В. Речицький вказує на факти порушень конституційної процедури під час прийняття Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року N 2222-ІV (надалі – Закон № 2222). На його думку, мало місце кілька таких порушень, два з яких КСУ зазначив в своєму рішенні, а саме:
а) Граматично і стилістично змінені редакції проектних рішень конституційних норм законопроекту № 4180 не були передані до КСУ для надання висновку, як того вимагає ст. 159 Конституції України.
б) Закон № 2222 приймався не окремо, в пакеті із звичайним законом рдинарного рівня – законом про внесення змін до виборчого закону, - і це свідчить про порушення ст. 19 Конституції України.
Якщо перше твердження (п. «а») не викликає заперечень, то друге (п. «б») не є бездоганним. Намагаючись обґрунтувати друге твердження, автор вдається, скоріше, до філософії, ніж до юридичної аргументації, вказуючи на неможливість миритись з підходом В. Ульянова-Леніна, Й. Сталіна, згідно з яким «…благородна мета виправдовує будь-які засоби її досягнення». Це, на думку автора, є типово більшовицько-радянським підходом. Також, намагаючись довести, що за закони слід голосувати окремо, автор вдається до не зовсім влучної аналогії з порядком голосування на референдумі, вказуючи, що на кожне питання учасник еферендуму голосує окремо, і тому за кожний закон також треба голосувати окремо.
Водночас, ні Конституція України, ні закони України не містять прямої заборони на «пакетне голосування», і лише КСУ в своєму рішенні назвав таке голосування порушенням (невідомо з яких юридичних підстав).
В статті йде мова і про третє порушення процедури, яке, як стверджує автор, КСУ оминув. Таким порушенням В. Речицький вважає голосування Закону № 2222 в умовах фактичного надзвичайного стану, що згідно зі ст. 157 Конституції є недопустимим, оскільки Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. При цьому, В. Речицький визнає, що офіційно, по встановленій законодавчій процедурі, надзвичайний стан у грудні 2004 року введений не був. Однак, автор і цьому факту знайшов пояснення (щоправда, далеко не юридичне), а саме:
- ізольований у приміській резиденції президент Л. Кучма просто фізично не міг ввести надзвичайний стан;
- політична криза зайшла надто далеко, запобіжні юридичні механізми не спрацювали, а тому запроваджувати надзвичайний стан було вже пізно;
- КСУ не надавав офіційного тлумачення ст. 157 Конституції України, через що українське суспільство достеменно не знає чи йдеться в цій статті про фактичний надзвичайний стан, чи тільки про той, що формально був оголошений Президентом України і підтриманий Верховною Радою України.
Виходячи з цього, автор зробив висновок, що «…гіпотетично вузьке тлумачення статті 157 Конституції України (надзвичайний стан є виключно наслідком указу Президента України) не є самоочевидним».
Як на мене, такі аргументи В. Речицького нічого не варті, і ось чому.
Автор жодним словом не обмовився про обов’язковість додержання належної процедури під час оголошення надзвичайного стану ! В. Речицький чомусь опускає це питання, хоча кількома строками вище він доволі однозначно стверджував на необхідності додержання належної процедури при внесенні змін до Конституції України, зокрема:
«…Найпотужнішою гарантією правильності, відповідності вимогам Конституції України юридичних норм є досконало виписана процедура їх ухвалення і набуття ними чинності. …
Належна процедура - це те, що забезпечує потрібні час і умови для інтелектуального аналізу й розважливої оцінки з боку всіх уповноважених на внесення законодавчих змін суб'єктів. Що ж стосується конституційної процедури, то це дещо більше, ніж просто рецептура виготовлення якісних юридичних продуктів. Порушення правил належної процедури в конституційному праві іноді призводить до деформацій у волевиявленні такого широкомасштабного суб'єкта правовідносин, як народ. …».
Чому ж автор так трепетно відноситься до формального дотримання процедури внесення змін до Конституції України, і, водночас, допускає можливість недотримання формальної процедури оголошення надзвичайного стану, незважаючи навіть на те, що процедура оголошення надзвичайного стану за суспільним значенням є не менш важливою (якщо не більш важливою), ніж процедура внесення змін до Конституції України, оскільки має безпосередній вплив на основні права і свободи людини ? Це питання до автора.
Крім цього, зовсім нелогічним виглядає і такий аргумент автора, цитую:
«…Фахівцям відоме класичне рішення Верховного Суду США у справі «Хлопці зі Скоттсборо проти штату Алабама» (1932 рік), що скасувало забезпечений доказами обвинувальний вирок суду, зокрема, й через те, що «... судовий процес від самого початку й до кіпця відбувався в напруженій, ворожій і збудженій атмосфері» міста, мешканці якого масово «були налаштовані вкрай ворожо [до підсудних].
Отже, не випадково частина друга статті 157 Основного Закону України містить положення про те, що Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.»
Лишається здогадуватись, який логічний зв'язок побачив В. Речицький між змістом ст. 157 нашої Конституції і рішенням Верховного Суду іншої держави; між вироком суду іноземної держави у кримінальній справі і конституційною процедурою оголошення надзвичайного стану в Україні. Невже В. Речицький вважає, що судова практика іноземного суду (та ще й в кримінальній справі) є джерелом національного конституційного права ?! Це також питання до автора.
Далі, в своїй статті автор розмірковує над заявою секретаря Венеціанської комісії Т. Маркета про те, що Венеціанська комісія не вважала Конституцію України зі змінами, внесеними Законом № 2222, недемократичною. Зокрема, В. Речицький привертає увагу на те, що КСУ не давав оцінку демократичності Закону № 2222. До того ж, на його думку, КСУ не повноважний тлумачити певну конституційну норму, доки не знайдеться суб’єкт права на конституційне подання, який офіційно поставить цю норму під сумнів.
Як на мене, цей висновок є помилковим. Адже всім добре відоме рішення КСУ № 15-рп/2004 від 02.11.2004 року, в якому вирішувалось питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання).
Однак, це рішення більше відоме тим, що в ньому КСУ фактично надав офіційне визначення (тлумачення) верховенству права, про яке йде мова в ч. 1 ст. 8 Конституції України.
Це визначення доволі часто застосовується судами в правозастосовчій діяльності при розгляді конкретних судових справ (див. постанову Вищого господарського суду України (надалі – ВГСУ) від 07.06.2007р. у справі № 152/19-06, постанову ВГСУ від 13.11.2007р. у справі № 35/177-07, постанову ВГСУ від 10.07.2008р. у справі № 10/318пд, постанову ВГСУ від 15.04.2010р. у справі № 9/277-07 тощо).
Значну увагу в статті автор приділяє питанням, які виникли після самої події визнання Закону № 2222 неконституційним. Зокрема, В. Речицький вказує, що ця подія не потягла за собою переобрання парламенту і Президента України, що влада в Україні залишилась легітимною, що скасування політичної реформи ніяк не посилило тоталітарних тенденцій в Україні.
Наприкінці статті, автор зосереджує увагу на тому, що КСУ в своєму рішенні жодним чином не висловлював свого ставлення до матеріального змісту Закону № 2222, а висновок КСУ стосується лише способу приєднання (вилучень, доповнень) до тексту Конституції України. Також, на думку В. Речицького, оскільки Закон № 2222 визнаний неконституційним, попередні норми мають автоматично продовжувати функціонувати.
Таким чином, автор вважає, що вищезгадане рішення КСУ відповідає засадам верховенства права.
Висновок по статті
Навряд чи цю статтю можна назвати коментарем до рішення, як її презентує сам автор. Скоріше, це такий собі набір «натягнутих» доводів, спрямованих на додаткове обґрунтування правомірності рішення № 20-рп/2010. Ці доводи є змістовно слабкими. Відчувається брак логічної та юридичної аргументації, присутнє безмежне бажання автора у будь-якій спосіб вигадати додаткові аргументи на користь правомірності рішення КСУ. Через це, дана стаття виглядає невдалою спробою виправдати рішення КСУ, а не його змістовним осмисленням, тим паче - коментарем.
Аналіз статті С.Л. Вдовіченко
«Наступний конституційний контроль змін до Основного Закону України: перевірка часом»
Ця стаття розпочинається зі своєрідного звіту автора про проведену ним, як суддею-доповідачем, роботу по підготовці до розгляду справи про конституційність Закону № 2222 на засіданні КСУ. Після цього, автор знайомить читача зі змістом самого рішення № 20-рп/2010, використовуючи при цьому (майже дослівно) близько десятка фрагментів його тексту та одного фрагменту тексту рішення КСУ від 26.06.2008р. № 13-рп/2008.
В результаті, перша частина цієї статті має вигляд такої собі компіляції вищезгаданих фрагментів двох рішень КСУ.
Далі Вдовіченко С.Л., як і Речицький В.В., розмірковує над повноваженнями КСУ щодо визнання Закону № 2222 неконституційним; стверджує, що повноваження КСУ у цьому питанні не повинні викликати жодних сумнівів, оскільки у даній справі КСУ перевіряв додержання процедури прийняття Закону № 2222 (таке повноваження КСУ, на думку автора, передбачене ч. 2 ст. 152 Конституції України), а не зміст матеріальних норм самого Закону.
В той же час, автор вважає, що існують і матеріальні підстави для визнання Закону № 2222 неконституційним. Зокрема, прийнявши Закон № 2222, Верховна Рада України (надалі – ВРУ) у неконституційний спосіб змінила форму правління в державі (з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську) тобто фактично змінила конституційний лад в країні, а це право належить виключно народові і не може бути узурповане державою (ч.3 ст. 5 Конституції України).
Як на мене, доволі суперечливий висновок. Якщо дотримуватись логіки автора, то виходить, що ВРУ є узурпатором влади, а не представницьким органом народу. Автор чомусь не помічає в статті 5 Конституції України її другу частину, в якій чітко зазначено, що народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади. А саме ВРУ і є тим представницьким органом, через який український народ здійснює владу.
На жаль, випадки формування висновків у спосіб виривання окремих частин із загального контексту статей Конституції України є непоодинокими у нинішній практиці КСУ.
Також, Вдовіченко С.Л. ставить під сумнів можливість голосування за законопроект про внесення змін до Конституції України в цілому, без голосування за кожну норму (зміну) окремо. І підставою для такого висновку, за міркуванням автора, є стаття 155 Конституції України.
Але, якщо прочитати текст цієї статті, то неважко помітити, що ні в ній, ні в будь-якій іншій нормі Конституції України, не сказано про те, що законопроект про внесення змін до Конституції України повинен голосуватись по частинах. Отже, подібний висновок автора є безпідставним.
Далі в своїй статті автор зазначає, що «…У Рішенні не вказувалося і на те, що, приймаючи Закон № 2222, Верховна Рада України порушила перелік положень Регламенту Верховної Ради.».
М’яко кажучи, дивне твердження. Погодьтесь, не вистачало лише того, щоб КСУ контролював дії ВРУ на предмет їх відповідності нормам її ж Регламенту, який на той час навіть не був законом !!! Невже автору невідомі положення глави 2 «Повноваження Конституційного Суду України» Закону України «Про Конституційний Суд України» ? Жодна зі статей цієї глави не надає КСУ повноважень перевіряти закони на відповідність підзаконному акту - Регламенту ВРУ. Такий висновок автора може свідчити хіба що про приховане бажання здійснювати безмежний контроль над діяльністю ВРУ з боку КСУ.
Надалі автор розмірковує над питанням правомірності відновлення дії попередньої редакції Конституції України (у зв’язку з визнанням недійсним Закону № 2222). На думку Вдовіченка С.Л., КСУ має повноваження це робити у разі, якщо законопроект про внесення змін до Конституції України скасовує або обмежує певні права і свободи людини. У такий спосіб, за версією автора, КСУ виконує статтю 3 Конституції України, відповідно до якої головним обов’язком державних органів є утвердження та забезпечення прав і свобод людини.
В той же час, автор не пояснює, чи порушує Закон № 2222 права і свободи людини і які саме. Більше того, питання порушення прав і свобод людини Законом № 2222 КСУ взагалі не розглядав, оскільки, як сам автор і зазначає, предметом у даній конституційній справі стало додержання конституційної процедури під час прийняття Закону № 2222, а не зміст цього закону.
Не погоджується Вдовіченко С.Л. і з деякими іншими твердженнями, зокрема, про те, що шляхом участі на парламентських та президентських виборах в період з 2006 по 2010 рік Український народ «легітимізував» Конституцію України 2004р.; що з визнанням Закону № 2222 неконституційним в країні виникне правовий хаос через прийняття на підставі Конституції України 2004р. багатьох законів та інших підзаконних нормативно-правових актів тощо.
Підсумовуючи викладене, автор вказує, що обговорюване рішення КСУ є дуже важливим для Українського народу та держави, оскільки воно унеможливлює прийняття змін до Конституції України з порушенням встановленої конституційної процедури.
Висновок по статті
Дана стаття, як і попередня стаття Речицького В.В., виглядає спробою навести додаткові аргументи на підтримку правомірності рішення № 20-рп/2010. Однак, змістовна складова цих аргументів залишає бажати кращого, і, як на мене, може свідчити лише про підставність сумнівів у правомірності рішення КСУ.
(ДАЛІ БУДЕ)
