Конституція України: потрібен новий правозастосовчий підхід (част. 4)
/Закінчення. Частина 1 цієї статті була надрукована - 21.12.2011; частина 2 -22.12.2011; частина 3 -23.12.2011/
3.6. Щодо визнання Закону № 2222 неконституційним на підставі статті 152 Конституції України.
В своєму конституційному поданні народні депутати посилаються на те, що Закон № 2222 слід визнати неконституційним на підставі статті 152 Конституції України, оскільки під час його прийняття була порушена процедура розгляду, зокрема, в частині порушення статті 159 Конституції України.
Конституційний Суд України критично ставиться до такого твердження, виходячи з такого.
Відповідно до частини 1 статті 152 Конституції України, закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Поняття «встановлена Конституцією України процедура розгляду, ухвалення та набрання чинності закону», про яку йде мова в статті 152 Конституції України, в системному зв’язку зі статтями 5, 75, 82, 84, 91 Конституції України, означає, що процедура розгляду та ухвалення закону здійснюється виключно Верховною Радою України як колегіальним органом та відбувається під час сесійного розгляду на пленарних засіданнях.
Отже, процедура підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України, складовою якої є одержання від Конституційного Суду України висновку щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції України, не охоплюється поняттям «процедура розгляду, ухвалення та набрання чинності закону», оскільки вона відбувається поза пленарним засіданням Верховної Ради України, на якому цей законопроект розглядається.
Таким чином дії, спрямовані на підготовку законопроекту, в тому числі і отримання висновку Конституційного Суду України в порядку статті 159 Конституції України, не можуть вважатись порушеннями процедури його розгляду, ухвалення та набрання чинності у розумінні статті 152 Конституції України, оскільки не вчинюються Верховною Радою України як єдиним колегіальним суб’єктом розгляду та ухвалення законів України під час її пленарного засідання та не здійснюються спільною діяльністю народних депутатів України.
3.7. Щодо юридичних та фактичних підстав визнання законів та інших правових актів неконституційними.
Стаття 152 Конституції України є елементом системи конституційного контролю, зокрема, тим конституційним механізмом, за допомогою якого Конституційний Суд України виконує свій головний обов’язок та завдання по утвердженню та забезпеченню прав і свобод людини (підпункт 3.1. цього рішення) шляхом визнання законів та інших правових актів неконституційними.
Зі змісту цієї статті вбачається, що для застосування до законів та інших правових актів наслідків неконституційності, необхідна одночасна наявність відповідних юридичних та фактичних підстав.
Частина 1 статті 152 Конституції України встановлює дві юридичні підстави визнання законів та інших правових актів неконституційними: перша – це їх невідповідність Конституції України, друга - це порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Що стосується фактичних підстав визнання законів та інших правових актів неконституційними, то вони встановлюються у кожній конкретній справі у вигляді доведених фактів. Зокрема, для визнання закону чи іншого правового акту неконституційним, обов’язково мають бути встановлені факти, які свідчать про невідповідність закону чи іншого правового акту нормам Конституції або про порушення процедури їх розгляду, ухвалення, набрання чинності. У даній справі таким фактом є факт порушення статті 159 Конституції України при підготовці законопроекту № 4180.
В той же час, враховуючи головний обов’язок та завдання Конституційного Суду України по утвердженню та забезпеченню прав і свобод людини (підпункт 3.1. цього рішення), який випливає зі змісту частини 2 статті 3 Конституції України, для визнання закону чи іншого правового акту неконституційним необхідно довести не лише вищезазначені факти порушень процедури та невідповідності Конституції України, а й факт того, що внаслідок прийняття закону чи іншого правового акту, який пропонується визнати неконституційним, відбулось порушення певного права чи свободи людини, зокрема, норми Конституції чи закону України, яка визначає це право чи свободу. Саме у такий спосіб – через визнання закону чи іншого правового акту неконституційним – Конституційний Суд України відновлює порушене право чи свободу людини, виконуючи тим самим свій головний обов’язок та завдання по утвердженню та забезпеченню прав і свобод людини.
Отже, наявність лише формальної невідповідності закону чи іншого правового акту нормам Конституції або формального порушення процедури їх розгляду, ухвалення, набрання чинності без доведення фактів того, що наслідком цих порушень стало порушення норм, що визначають права і свободи людини, свідчить про відсутність фактичних підстав для визнання закону чи іншого правового акту неконституційним.
У даній справі, Конституційним Судом України встановлено факт порушення статті 159 Конституції України, проте не встановлено факту порушення права народу України на внесення змін до Конституції України, що, в свою чергу, унеможливлює застосування до Закону № 2222 наслідків неконституційності, передбачених статтею 152 Конституції України. В даному випадку, визнання Закону № 2222 неконституційним з підстав порушення статті 159 Конституції України могло б мати місце лише за умови, якщо б це порушення призвело до порушення права народу України на внесення змін до Конституції України.
Таким чином, Закон № 2222 не можна визнати неконституційним, зокрема, через відсутність фактичних підстав для такого визнання.
3.8. Підсумки розгляду справи.
Підсумовуючи результати розгляду даної справи, враховуючи, що:
- головний обов’язок та завдання Конституційного Суду України полягає в утвердженні та забезпеченні прав і свобод людини;
- правом, яке підлягає утвердженню та забезпеченню під час конституційного провадження у даній справі, є право народу України на внесення змін до Конституції України;
- діяльність суб’єктів законодавчої ініціативи та відповідних органів Верховної Ради України (зокрема, профільних комітетів) по підготовці законопроекту, а також діяльність інших державних органів, які приймають участь у підготовці законопроектів (в тому числі і діяльність Конституційного Суду України по наданню висновку щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України) не є ні обов’язковою умовою, ні складовою змісту права народу України на внесення змін до Конституції України;
- направлення законопроекту до Конституційного Суду України в порядку статті 159 Конституції України не належить до компетенції Верховної Ради України як колегіального органу;
- само по собі порушення статті 159 Конституції України не заперечує факт голосування за законопроект № 4180 та прийняття Закону № 2222 легітимно обраним парламентом, підписання його Президентом України та доведення до народу шляхом його опублікування;
- дії, спрямовані на підготовку законопроекту, в тому числі отримання висновку Конституційного Суду України в порядку статті 159 Конституції України, не можуть вважатись порушеннями процедури його розгляду, ухвалення та набрання чинності у розумінні статті 152 Конституції України, оскільки не вчинюються Верховною Радою України як єдиним колегіальним суб’єктом розгляду та ухвалення законів України під час її пленарного засідання, не здійснюються спільною діяльністю народних депутатів України;
- наявність лише формальної невідповідності закону чи іншого правового акту нормам Конституції або формального порушення процедури їх розгляду, ухвалення, набрання чинності без доведення фактів того, що наслідком цих порушень стало порушення норм, що визначають права і свободи людини, свідчить про відсутність фактичних підстав для визнання закону чи іншого правового акту неконституційним;
- фактів порушення розгляду законопроекту № 4180 під час пленарного засідання 8 грудня 2004 року, а також фактів порушення Законом № 2222 норм статей Конституції України та законів України, якими утверджуються та забезпечуються права і свободи людини в ході даного конституційного провадження не встановлено, Конституційний Суд України робить висновок, що Закон № 2222 відповідає Конституції (є конституційним), через що відсутні підстави для визнання Закону № 2222 неконституційним.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, частинами першою, другою статті 152, статтею 153 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 65, 67, 69, 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України
в и р і ш и в:
1. Визнати таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), Закон України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року N 2222-ІV.
2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України.»
Висновки.
Отже, два різні правозастосовчі підходи – і два протилежні рішення.
Як бачимо, застосування радянського правозастосовчого підходу призвело до визнання Закону № 2222 неконституційним, а за умови застосування нового правозастосовчого підходу цей закон слід було визнати конституційним.
Звідси виникає цілком логічне питання: «Чому так сталося, що більш як п'ятнадцять років в нашій державі діє Конституція незалежної України, а правозастосовчий підхід залишається радянським ?».
Хтось скаже, що в цьому винні судді КСУ, влада, Президент тощо. Але на мою думку, це відбувається через те, що українське суспільство досі не усвідомило суть і місце Конституції України в своєму житті.
Дійсно, ми прийняли Конституцію України ще в 1996 році. Але прийняти – не означає усвідомити її роль та місце на рівні суспільної свідомості. Задамося питанням: як ми сьогодні сприймаємо Конституцію України ?; за що, як би мовити, ми її маємо ? Спробую відповісти.
На сьогоднішній день, Конституцію України ми сприймаємо як Основний Закон держави в розумінні самого головного закону серед всіх інших законів та нормативно-правових актів; закону найвищої юридичної сили, якому мають відповідати всі інші акти законодавства. Наслідком такого суспільного стереотипу є ситуація, за якої при безпосередньому застосуванні органами державної влади (в тому числі і КСУ) Конституції України, остання сприймається не більш, як набір статей, які мають найвищу юридичну силу. При цьому, по юридичній силі ці статті сприймаються як рівні, без усвідомлення пріоритетності норм, якими визначаються права і свободи людини. В подальшому, під час застосування Конституції України, з її статей, як з пластиліну, «виліплюються» різні «тлумачення» та «системні зв’язки», які, хоч і відповідають змісту статей, що тлумачаться, проте в кінцевому підсумку іноді стають протиправними, оскільки не враховують головне призначення Конституції України – забезпечення пріоритету прав і свобод людини. І в результаті такої діяльності ми маємо судові акти, подібні до рішення КСУ від 30.09.2010 року. «Ноги» у такого стереотипу «ростуть» все з тієї ж радянської правової системи, за якої норми, що визначали права і свободи громадян, були суто формальними та декларативними і безпосередньо державою не застосовувались.
Впевнений, що КСУ, застосовуючи радянський правовий підхід під час прийняття рішення від 30.09.2010р., якраз і виходив зі сприйняття Конституції України як «пластилінового» набору статей, з якого можна «зліпити» будь-який зміст, нехтуючи при цьому тим, що зміст кожної статті Конституції України має формуватись виключно з метою утвердження та забезпечення прав і свобод людини.
Отже, як бачимо, для справжнього утвердження та забезпечення прав і свобод людини, недостатньо лише прийняти демократичну конституцію. Треба також позбавитись і певних стереотипів, які не дозволяють її застосовувати таким чином, щоб в нашій країні права і свободи людини дійсно утверджувались та забезпечувались в дії, а не на папері.
У зв’язку з цим виникає інше питання: «Яке бачення Конституції України має прийти на заміну старого радянського стереотипу?». Відповідаю.
На заміну старого радянського стереотипу має прийти сприйняття Конституції України як єдиного цілісного організму, в якому кожна норма (стаття) виконує свою роботу заради єдиної мети - забезпечення прав і свобод людини, подібно до того, як кожен орган людського тіла виконує свою роботу заради єдиної мети – нормальної життєдіяльності організму людини. Як органи людського тіла виконують свою роботу з метою забезпечення нормального здорового життя людини, так і статті Конституції України мають забезпечувати нормальні здорові умови для реалізації людиною своїх прав та свобод.
Всі норми (статті) цього єдиного цілісного конституційного організму мають сприйматись та застосовуватись зі змістовною «прив’язкою» до пріоритетних норм – норм, якими утверджуються права і свободи людини. Така «прив’язка» виключить можливість тлумачення та застосування статей Конституції України поза контекстом прав і свобод людини, як це відбулось під час прийняття рішення КСУ від 30.09.2010р.
З огляду на все вищесказане, цілком логічним та послідовним виглядає підтримка Президентом України ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї (Указ Президента України № 224/2011 від 21.02.2011р.).
До цього органу неоднозначне ставлення. Дехто вірить, що Конституційна Асамблея по-справжньому покликана залучити громадськість до процесу вдосконалення Конституції України; дехто, навпаки, стверджує, що її запровадили з метою імітації руху в напрямку конституційних змін. Але зараз не про це.
Сьогодні багато хто стверджує, що діяльність Конституційної Асамблеї має бути зведена до формування нового тексту Конституції України. Як на мене, без зміни уявлень про сутність Конституції України, без формування правильного правозастосовчого підходу, це буде марна справа. Яким би досконалим не був текст Конституції, його застосування на практиці - за відсутності правильного правозастосовчого підходу, - не призведе до бажаних результатів. Це подібне до того, як поганий водій, розбивши автомобіль через невміння керувати, замість того, щоб спочатку виправити помилки та навчитись керувати, сідає в друге авто та продовжує рух. Зрозуміло, що невдовзі і друге авто буде розбито. Так і новий текст Конституції України ризикує бути спотвореним, якщо не буде запроваджений новий правозастосовчий підхід.
При формуванні нового правозастосовчого підходу слід врахувати і те, що за своєю природою Конституція України не є суто нормативно-правовим актом, якого слід формально дотримуватись. Це документ, який живиться Духом Права, постійно в ньому перебуває. І тому застосування Конституції потребує обов’язкового проникнення цим Духом Права (саме проникнення, а не просто усвідомлення).
Навряд чи тих суддів КСУ, які проголосували за вищеназване рішення, можна вважати такими, що проникнуті Духом Права. І навряд чи вони в цьому винні. Скоріш за все, це вина тієї правової ідеології, в якій вони формувались як юристи – радянської правової ідеології.
Видатний український конституціоналіст, заслужений юрист України, суддя Конституційного Суду України у відставці Микола Козюбра в одній із своїх численних публікацій сказав такі слова про верховенство права:
«На зміну нинішнім поколінням неодмінно прийде нова хвиля політиків і фахівців-правників, не обтяжених попередніми традиціями, з новим, справді європейським мисленням, для яких верховенство права стане не політичною декларацією, а реальним дороговказом у їхній практичній діяльності»
Мабуть, цей вислів слід віднести і до Конституції України.
________________
